Поделиться Поделиться

Індійський похід Александра Македонського

Важливою подією в житті Північної Індії став непрошений візит туди в IV ст. до н. е. греко-македонської армії юного царя Александра. Знищивши Перську імперію Ахеменідів, Александр Македонський надумався кинути собі до ніг увесь світ, а оскільки за тогочасними географічними уявленнями "кінцем світу" була саме Індія, то він і попрямував туди в 327 р. до н. е. Першою жертвою завойовників стала столиця Гандхари Пушкалаваті ("Місто лотоса"), яка впала, витримавши ЗО днів облоги. Після того, як греко-македонці оволоділи Гандхарою, ряд місцевих царків, у через те числі цар Такшашили, скорилися Александру Македонському й сплатили йому величезну данину. Проте в 326 р. до н. е. один із найсильніших володарів у Пенджабі Пор учинив греко-македонцям збройний опір. Битва відбулася в долині річки Гідасп, причому під час тропічної зливи, яка перетворила долину на непрохідне болото. Військова фортуна відвернулася від Пора. Важкі індійські колісниці загрузали в болоті, бойові слони, яким воїни Александра Македонського завдавали болючих ран, повернули назад і стали топтати свою піхоту. Одним словом, армія Пора зазнала в цій битві нищівної поразки, сам Пор був поранений і потрапив у полон. Александр Македонський великодушно зберіг Пору життя, навіть залишив його на царстві, кордони якого було розширено за рахунок кількох сусідніх міст. Даний широкий політичний жест мав, на думку Александра, послабити збройний опір місцевого населення греко-македонцям.

Здобувши ряд блискучих перемог над роз’єднаними військовими силами пенджабських князівств, армія Александра Македонського дійшла до річки Гіфазис. Воїни Александра вже були по саму зав’язку ситі індійською екзотикою, ледве трималися на ногах від утоми, багато їх гинуло від укусів страшних індійських кобр. Гнітюче враження справляли на них також тропічні зливи, сезон яких був у розпалі. Останні залишки бойового духу в них вивітрились у зв’язку зі звісткою про те, що в долині Гангу на них чекає півмільйонна армія Нандів. Це вже було занадто, і воїни категорично зажадали, щоби їх негайно повернули в рідні краї. В цій непростій ситуації Александр Македонський, як пишуть історики, здобув найпочеснішу перемогу у своєму житті - переміг самого себе, відмовився від маячної ідеї завоювати світ і вирішив обійтися його

половиною. Греко-македонці сушею і морем повернулися додому.

В через що полягало історичне значення індійського походу Александра Македонського? По-перше, завдяки цьому походу Індія потрапила в орбіту економічного й культурного впливу елліністичного світу й водночас познайомила Європу із своєю самобутньою культурою. Даний взаємовплив двох культурних світів забезпечили греко-македонські гарнізони в кількох десятках фортець, що їх побудував на індійській землі Александр Македонський (на місці битви з царем Пором з’явилася, наприклад, Нікея; там, де загинув від старості улюблений кінь македонського царя Буцефал,- Буцефалія тощо). Згодом індійці зрівняли із землею дані оплоти чужоземного панування на їхній батьківщині, проте індійські Александрії встигли відіграти роль носія елліністичної культури в Індії. По-друге, опір греко-македонським нападникам сприяв політичній консолідації індійських територій, утворенню в Індії сильних і стабільних держав.

Імперія Маур’їв

Не встиг Александр Македонський залишити Індію, як там відразу спалахнуло визвольне повстання. Боротьбу індійців із греко-македонськими гарнізонами очолив Чандрагупта (Сандракота) з роду Маур’їв. Навербувати повстанське військо йому допоміг брахман (жрець) Каутілья - неперевершений майстер політичних інтриг. Зруйнувавши побудовані Александром Македонським фортеці, Чандрагупта, для якого участь у повстанні була лише сходинкою на політичний Олімп, повернувся в долину Гангу і повалив там династію Нандів. Заснована ним династія дістала назву Маур’їв.

Невдовзі спалахнув воєнний конфлікт поміж Чандрагуптою та сирійським царем Селевком (царство Селевкідів утворилося після смерті Александра Македонського). Хто заварив цю військову кашу, з’ясувати не вдалося. Перемога в цій війні, мабуть, була на боці індійського царя, бо відомо, що Селевк віддав йому фактично задарма (за 500 бойових слонів, які становили лише чотирнадцяту частину "танкового" парку армії Чандрагупти) нинішню територію Афганістану та Белуджистану. У Паталіпутру, столицю держави Маур’їв, прибули сирійська принцеса (вона поповнила гарем Чандрагупти) та посол царя

Селевка Мегасфен, котрий провів у Паталіпутрі п’ять років і описав свої враження про неї у праці "Індіка".

Після смерті Чандрагупти 25 років царював його син Біндусара, котрий залишив невиразний слід в історії. Потім царський трон дістався онуку Чандрагупти Ашоці, котрий взяв собі тронні імена Піядасі ("солодколиций") та Деванампія ("улюбленець богів", "дурень"). Слід наголосити, що друге значення титулу Деванампія анітрохи не підходило Ашоці, бо він був людиною високої культури, політично досвідченою (до воцаріння служив намісником у Північ но-Західній Індії). Проливши море крові, Ашока завоював сусіднє царство Калінга, після чого також одна сусідня держава, Андхра, сама зголосилася стати васалом Маур’їв. Ашока підтримував дипломатичні зв’язки із Сирією, Єгиптом, Македонією, Кіреною, Епіром, Цейлоном.

Д Велетенська держава Ашоки, до якої не входив лише крайній південь Індостану, являла собою клаптикову імперію, розчленовану безліччю етнічних, соціальних, релігійних, культурних бар’єрів. її населяли, за словами індійського історика Д. Косамбі, і дикуни кам’яного віку, і ті, хто слухав Арістотеля. Державна влада в країні залишалася традиційно слабкою. Через те Ашока мусив спиратися на ідеологічні форми консолідації суспільства. Він, зокрема, розробив єдину для всіх індійців дхарму (релігійно-етичний кодекс) і, що вважають найбільшою його історичною заслугою, підтримав буддизм - нову релігію, яка проголосила рівність усіх у духовному житті й стала в руках суспільних верхів могутнім знаряддям ідеологічного впливу на маси. Гадають, що саме за Ашоки у Паталіпутрі відбувся III Буддійський собор *, на якому було розроблено догматику раннього буддизму (хінаяни). В різних куточках своєї неозорої держави Ашока, за легендою, побудував 84 тисячі "ступ" - буддійських олтарів, заснував школи, лікарні, монастирі. Завдяки його зусиллям буддизм поширювався і за межами Індії, ставши, таким чином, найпершою світовою релігією. Разом із тим в Ашоки вистачило мудрості не одержавлювати буддизм, уберегти суспільство від отруйного зілля релігійного розбрату. В одному з указів Ашока заборонив вихваляти свої духовні ідеали й гудити чужі, бо таке міжрелігійне протистояння "підриває корені своєї віри й завдає шкоди чужій".

В імперії Маур’їв царська влада посилилась і була вже легітимною (спадковою). Для зміцнення в державі центральної влади індійське суспільство вже цілком дозріло і в соціальному, і в психологічному плані, відкривши для себе банальну істину, що, як говорилося в одному поширеному афоризмі, "держава, в якій багато тих, хто вважає себе мудрим і рветься до влади, неодмінно загине". Однак традиції військової демократії в імперії Маур’їв також не відмерли. Центральна влада майже не втручалась у приватне життя громадян, не обмежувала місцеве самоврядування. В монархії, хоч як це парадоксально звучить, існувало безліч республік - общин мирян і монахів (гани, сангхи), органами влади в яких були народні збори чи олігархічні ради. При самому царі існувала впливова рада з вельмож у складі брахманів (жерців), міністрів, представників магістратури. Ця рада самостійно ухвалювала важливі закони, навіть критикувала царські укази. Політична обстановка в державі була вкрай нестабільною, двірцеві змови стали нормою політичного життя. Страбон повідомляв, що індійські царі-радж, боячись замаху на своє життя, щоночі змінювали спальню, а на люди виходили не інакше як у супроводі озброєної жіночої гвардії.

Артхашастра рекомендувала царю обзавестися цілою армією шпигунів із різного роду гульвіс, астрологів, хіромантів, аскетів, селян, торговців, прислуги, повій і т. ін., щоби він був добре поінформований про настрої в народі. Шпигуни мали стежити навіть за самим царем, а з царевичів узагалі не зводити очей, адже вони, як нарікала Артхашастра, в боротьбі за владу, "ніби раки, пожирали своїх батьків". Особливо ретельно царі мали контролювати своїх чиновників - перевіряти, чи вони сповна розуму, чи лояльні до існуючого політичного режиму, чи не надміру ласі на золото та жінок тощо. Проте, як гірко констатував царський міністр Каутілья, тримати чиновницьку братію в рамках законності було неможливо, і встановити, скільки крадуть чиновники, було завданням, схожим на визначення того, скільки води в річці випиває риба.

Артхашастра особливу увагу приділяла питанню стягування податків з населення, оскільки вважала сильною лише ту державу, скарбниця якої ніколи не буває порожньою. Чиновникам-фіскалам давалися десятки порад, як побільше викачати грошей з населення, в через те числі рекомендувалося спекулювати на його побожності (чиновники мали збирати пожертви на "святині", щоби потім їх таємно переправляти в скарбницю).

Великого значення надавала Артхашастра також функціонуванню судової системи, зокрема її каральній функції. Вважалося, що чесних людей дуже мало, порядок і законність у суспільстві пануватимуть лише в через те випадку, коли за правопорушення суворо каратимуть. Верховна судова влада мала належати царю, оскільки лише він, мовляв, досконало знає дхарму й наділений достатньою життєвою мудрістю. Щоби царя вважали гарантом справедливості, він повинен карати за порушення дхарми навіть самого себе та своїх родичів, причому також суворіше, ніж інших. Однак судова мірка була не для всіх однакова. Брахманів, скажімо, не страчували навіть за тяжкий злочин, натомість соціальним низам не давали спуску навіть за дрібні порушення. Найтяжчими злочинами вважались образа брахмана, крадіжка, порушення кастових обмежень і заборон тощо.

Держава мала постійно дбати про високу боєздатність своєї армії, яка складалася з піхоти, кінноти, загонів бойових колісниць і "танків давнини" - бойових слонів. Артхашастра рекомендувала в мирний час розквартировувати воїнів у селах і містах. Тодішня воєнна доктрина припускала напад лише на слабшого ворога, через те Артхашастра давала володарю цілу низку рекомендацій, як послаблювати того, на кого збираєшся нападати. Цареві, зокрема, радилося засилати у ворожий стан професійних шпигунів і провокаторів, щоби вони вміло пересварили поміж собою весь командний склад, перш ніж за справу візьметься цар із своєю армією.

Коли знайомишся з цими та іншими рекомендаціями Артхашастри, складається враження, що вже на світанку своєї історії державна машина Індії являла собою добре налагоджений політичний механізм з могутнім апаратом чиновників, які мали чітко визначені функціональні обов’язки, "завжди проникною" і "всеосяжною" таємною службою, системою тотального стеження за населенням. Проте, на думку ряду дослідників, така модель державного устрою буддійської Індії насправді є фантастичною. Мовляв, описуючи складний і добре організований державний апарат, Артхашастра лише узагальнювала політичний досвід багатьох незалежних чи напівзалежних індійських держав, так що імперія Маур’їв також була "рихлим, аморфним, нерівноправним об’єднанням кількох царств", поєднанням зрілих політичних інститутів і численних залишків військової демократії.

Коли Ашока помер чи просто втратив владу, клаптикова імперія Маур’їв стала швидко розвалюватись. її занепад прискорили греко-бактрійці та парфяни. Володарі Греко-Бактрійського царства завоювали більшу частину території Північної Індії, після чого Калінга та Андхра відокремилися від Маур’їв. Близько 180 р. до н. е. від руки свого генерала, котрий походив з роду Шунгів, загинув останній представник династії Маур’їв, проте й нова династія Шунгів довго не проіснувала. Близько 100 р. до н. е. у Північну Індію вдерлися скіфські племена саків, які заснували там Індо-Скіфську державу. На початку нової ери Північно-Західну Індію завоювали парфяни, які утворили там свою державу із столицею в Такшашилі. Перша індійська імперія, таким чином, остаточно канула в небуття, хоч її культура завдяки буддійським монастирям поступово поширилась на всю Південну Азію.

← Предыдущая страница | Следующая страница →