Поделиться Поделиться

ЦІНОТЛИВА 10 страница

— Великі мисливці за трунами, — мовив Роланд. — Ти зу­стрів їх у місті?

— Джонаса й Рейнолдза бачив, — відповів Катберт. — А Діпейпа й досі не видно. Мабуть, Джонас так розлютився після тієї ночі в барі, що скинув його зі скель у море.

Роланд заперечно похитав головою.

— У Джонаса надто мало людей, яким він міг би довіряти, щоб так запросто ними розкидатися. У нього наразі таке саме хистке становище, як і у нас з вами. Ні, він просто кудись спро­вадив Діпейпа на певний час.

— Куди спровадив? — спитав Алан.

— Туди, де йому доведеться срати в кущах і спати під дощем, якщо погода зіпсується. — Роланд коротко і безрадісно роз­сміявся. — Швидше за все, Джонас пустив Діпейпа по нашому сліду, який веде додому.

Алан-тихо гмикнув, втім, не надто здивовано. Роланд сидів у сідлі й дивився на замріяні далі, де паслися стада коней. Од­нією рукою, сам того не усвідомлюючи, він гладив запханий за пазуху корвет. Але врешті-решт озирнувся на друзів.

— Почекаємо ще трохи. А раптом вона передумає?

— Роланде... — почав Алан безжально лагідним тоном.

Але Роланд заперечно зажестикулював руками: мовляв, не хо­чу нічого чути.

— Не сумнівайся в мені, Алане. Я говорю як син свого батька.

— Гаразд, — Алан простягнув руку і на мить стиснув Роландові плече. Що ж до Катберта, то він утримався від будь-яких суджень. Бо підозрював, що Роланд сам не тямить, що робить, незалежно від того, батьків він син чи не батьків.

— Пригадуєте, що Корт казав про основну слабину таких шмаркачів, як ми? — з тінню усмішки на устах спитав Роланд.

— «Біжите, не розбираючи дороги, й провалюєтеся в першу-ліпшу яму», — процитував Алан, так вдало імітуючи буркотли­ві нотки свого вчителя, що Катберт розреготався.

Роланд і собі трохи ширше всміхнувся.

— Еге ж. Саме ці золоті слова я й не хочу забувати, хлопці. Я не кочу перевертати тачку, аби тільки побачити, що в ній... звісно, якщо в мене буде вибір. Сюзен може передумати і при­йти, треба тільки дати їй час. Я вірю в те, що вона хотіла зі мною побачитися... але обставини склалися несприятливо.

Він замовк, і на якийсь час між ними запала тиша.

— Я шкодую про те, що наші батьки відправили нас сюди, — першим заговорив Алан... хоча відправив їх сюди саме батько Роланда, і всім трьом це було добре відомо. — Ми ще надто молоді для таких справ. Надто недосвідчені.

— А тієї ночі в «Раю» ми наче незле впоралися, — заперечив Катберт.

— То була лише репетиція, а не справжня сутичка. До того ж вони не вважали нас серйозними супротивниками. Більше во­ни такого не допустять.

— Якби мій батько чи ваші батьки знали, що ми тут зна­йдемо, вони ні за що б нас сюди не вирядили, — сказав Ро­ланд. — Але так вже сталося, що ми це виявили. І тепер відпо­відаємо за це. Так?

Його друзі кивнули. Ніхто вже не мав ані крихти сумніву щодо того, що тепер вони відповідають за свою знахідку.

— Хай там як, хвилюватися вже пізно. Ми будемо чекати і сподіватися на допомогу Сюзен. Я волів би не потикатися до Ситґо без людини з Гембрі, яка добре знає місцевість... але якщо Діпейп повернеться, то, напевно, доведеться ризикнути. Хтозна, що він там може нарити чи вигадати, щоб загладити провину перед Джонасом. І хтозна, що робитиме Джонас після їхньої розмови. Може початися стрілянина.

— Знаєш, після всіх цих пересторог я, мабуть, зрадів би їй, — сказав Катберт.

— Ти передаси їй ще одну записку, Вілле Деаборне? — спитав Алан.

Роланд замислився, і Катберт подумки вже побився об заклад із самим собою на те, яким буде Роландів вибір. Але програв.

— Ні, — відповів той. — Доведеться дати їй час на роздуми, хоча його й обмаль. І сподіватися, що її цікавість візьме гору.

З цими словами він розвернув Вітра і поїхав у бік покинутих бараків, що тепер слугували їм домівкою. Катберт і Алан ви­рушили слідом.

Увесь вихідний до самого вечора Сюзен виснажувала себе пра­цею: вичищала стайню, носила воду, мила сходи. Тітка Корд тільки мовчки спостерігала з недовірливим і здивованим ви­разом обличчя. Але Сюзен було байдуже, як дивиться на неї тітонька. Все, що вона хотіла, — змучитися, щоб знову не ле­жати в ліжку без сну до ранку. Все було скінчено. На той час Вілл також мусив про це дізнатися, і на краще. Що зроблено — те зроблено.

— Дівчино, ти що, здуріла? — тільки й спитала тітка Корд, коли Сюзен виливала з цебра останню брудну воду за кух­нею. — Нині ж неділя!

— Анітрохи, — коротко відказала вона, не озираючись.

Своєї мети вона частково досягла — лягла в ліжко одразу після сходу місяця, відчуваючи, як болить усе тіло: ниють руки й ноги, ломить у спині. Але сон не йшов. Вона лежала в ліж­ку, широко розплющивши очі, й почувалася дуже нещасною. Спливали години, місяць зайшов, а Сюзен досі не спала. Вона вдивлялася у темряву і думала, чи не могло так трапитися, що її батька справді вбили. Щоб він не міг нікому розповісти про те, що побачив.

Зрештою в своїх думках вона дійшла висновку, який Роланд вже для себе зробив: ні хвилини не вагаючись, вона погодила­ся б на їхню зустріч, якби її так не вабили його очі, дотик його рук і губ. Тільки б заспокоїти стривожений розум.

Збагнувши це, вона відчула, як її тілом розпливається не­ймовірне полегшення. І її миттю зморив сон.

Наступного дня, коли Роланд із друзями їли підвечірок у «Раю для подорожніх» (запивали холодні сендвічі з яловичиною ве­ликими кухлями білого чаю з льодом — чай був не такий смач­ний, як у дружини помічника шерифа Дейва, але теж смакував непогано), знадвору, поливши свої квітки, зайшов Шимі. На голові в нього було рожеве сомбреро, а на губах — широка усміш­ка. В одній руці він тримав якийсь пакетик.

— Привіт вам, Маленькі мисливці за трунами! — радісно ви­гукнув він і вклонився достоту так, як робили це вони. Цей уклін, виконаний у садових сандаліях, викликав у Катберта шалену радість. — Як ви ся маєте? Надіюся, що добре. І я теж добре!

— Здорові, як бики, — сказав Катберт, — але нам не дуже по­добається чути, коли нас називають Маленькими мисливцями за трунами, тож, будь ласка, не називай нас так більше, гаразд?

— Еге ж, — ні на мить не спохмурнівши, сказав Шимі. — До­бре, пане Артуре Гіте, добрий чоловіче, який врятував мені життя! — Він замовк і трохи збентежився, наче не міг згадати, навіщо взагалі до них підійшов. Та потім його очі знову про­яснилися, усмішка стала ще ширшою, і він простягнув Роланду якийсь пакунок. — Це для тебе, Вілле Деаборне!

— Справді? А що це?

— Насіння! Так, насіння!

— Від тебе, Шимі?

— Е ні.

Роланд узяв пакунок — насправді конверт, згорнутий і за­печатаний. Без жодних написів. Помацавши конверт пальця­ми, Роланд не відчув усередині жодної насінини.

— А від кого тоді?

— Не пам’ятаю, — сказав Шимі, відводячи очі вбік. Його розум настільки слабкий, подумав Роланд, що він не спромож­ний довго почуватися нещасним. А вже брехати геть не вміє. Тим часом Шимі несміливо і з надією зиркнув на Роланда. — Але я пам’ятаю, що мене просили передати.

— Невже? Кажи, Шимі.

— «Ось насіння, яке ти посіяв на Крутоярі», — напружено й гордо, наче цитуючи насилу вивчений напам’ять рядок ві­рша, продекламував Шимі.

Роланд так креснув очима, що Шимі хутенько відступив назад, поправив на голові сомбреро і вискочив надвір, до прихистку своїх квіток. Йому були до вподоби і Вілл Деаборн, і його друзі (особливо пан Артур Гіт, бо той часом казав таке, від чого в Ши­мі живіт лускався од сміху), але тієї миті він побачив у очах сея Вілла щось дуже страшне. Він зрозумів, що Вілл — такий самий убивця, як і той, у плащі, або той, хто змушував Шимі лизати чоботи, або старий сивий Джонас із його тремким голосом.

Вілл був такий самий лихий, як і вони. Навіть лихіший.

Роланд опустив «пакетик насіння» у кишеню і розгорнув його лише тоді, коли вони втрьох опинилися на ґанку бараків у Сму­зі К. Віддалік забурмотів тонкохід, і від того звуку їхні коні нервово пряли вухами.

— Ну? — підганяв Катберт. Роланд дістав і розірвав конверт. Водночас думаючи про те, як влучно Сюзен описала ситуацію в кількох словах.

Його друзі посхилялися над ним (праворуч Алан і Катберт ліворуч) і дивилися, як він розгортає клаптик паперу. Роланд знову побачив її простий каліграфічний почерк. Рядок повідо­млення був не довший за той, що вона прислала минулого разу. Втім, тепер уже зовсім іншого змісту.

Якщо пройти близько милі дорогою до міської частини Ситґо, там буде апельсиновий гай. Зустрінемося на сході місяця. При­ходь сам. С.

Внизу стояла підкреслена приписка: СПАЛИ ЦЬОГО ЛИСТА.

— Ми підстрахуємо, — запевнив Алан.

Роланд кивнув.

— Добре. Але здаля.

Потім він спалив записку.

Доглянутий апельсиновий гай мав форму прямокутника і скла­дався приблизно з дюжини рядів охайних дерев, що росли на краю порослого травою тракту для диліжансів. Роланд приїхав туди, коли вже настала темрява, проте до того моменту, коли убутний Торговець вкотре мав піднятися над обрієм, лишалося ще добрих півгодини.

Хлопець блукав між дерев, слухаючи, як на нафтовому полі скрегочуть поршні, приводи, вали, неначе скелети стукотять кістками, і йому нестерпно захотілося додому. Це почуття ви­кликали ніжні пахощі помаранчевого цвіту — яскрава пляма на темному смороді нафти. Цей іграшковий гайок навіть близь­ко не міг дорівнятися до яблуневих садів Нового Ханаану... але щось спільне між ними було. Тут також витав невловний дух гідності й цивілізації, дух справи, якій приділяють багато ува­ги, хоч у цьому й нема особливої потреби. І особливого зиску теж, подумав Роланд, окинувши поглядом дерева. Либонь, по­маранчі, що росли так далеко на півночі від теплих країв, були кислі, як лимони. Але вітер ворушив гілля, і їхні пахощі наві­ювали йому болісні спогади про Ґілеад. Вперше за весь час йому подумалося, що він більше ніколи не повернеться додому, а стане таким самим вічним мандрівником, як і старий Місяць-Торговець на небі.

Він почув її, але запізно, вже тоді, коли вона підійшла майже впритул. Якби на її місці опинився ворог, то в Роланда ще був би час витягти револьвер і вистрелити, але стріляти до­велося б упритул. Його душу сповнив захват, а коли він роз­дивився у світлі місяця її обличчя, то зрадів ще більше.

Коли він повернувся, вона стала на місці і просто дивила­ся на нього, по-дитячому склавши руки перед собою на талії. Щойно він зробив крок уперед, вона підняла руки. Цей жест він зрозумів як застереження і збентежено спинився. Але в примарному світлі місяця він неправильно зрозумів Сюзен. Саме тоді вона могла зупинитися, але вирішила, що не ро­битиме цього. Вона навмисне зробила крок йому назустріч, ця висока дівчина у спідниці для верхової їзди і простих чор­них чобітках. Сомбреро висіло в неї на спині, прикриваючи волосся.

— Вілле Деаборне, лиха година звела нас разом, — тремтли­вим голосом сказала вона, а наступної миті він вже цілував її. Вони палали в обіймах, а Місяць-Торговець, від якого вже ли­шилася тільки четвертина, підбивався дедалі вище і вище.

Сидячи на кухні своєї відлюдної хатини високо на пагорбі Коос, відьма Рея схилилася над кристалом, який півтора місяці тому принесли їй Великі мисливці за трунами. Її обличчя оми­вало рожеве світло, але тепер уже ніхто не сплутав би її з моло­дою дівчиною. У Реї була невичерпна життєва сила, завдяки якій вона жила довго-предовго (лише довгожителі Гембрі мали уявлення про те, скільки років було Реї з Коосу, та й то тьмяне і невиразне), але кристал висотував з неї життя, як вампір смок­че кров. Велика кімната хатини тепер була ще більш захараще­на, ніж зазвичай. Тими днями в Реї не було часу навіть на ви­димість прибирання. Кожну хвилину поглинала скляна куля. Коли відьма не зазирала до неї, то думала про те, що вона там побачила... о, а бачила вона там багато!

Ермот обвився довкола її кістлявої ноги і сичав від тривоги, але відьма його навіть не помічала. Зачарована видивом, вона ще нижче нахилилася до кулі.

Кристал показував дівчисько, яке приходило до неї пере­віряти цноту, і молодого чоловіка, якого Рея побачила, коли вперше зазирнула до кулі. Тоді вона ще помилково прийня­ла його за стрільця, допоки не збагнула, що він надто юний для цього.

Дурне дівчисько, яке прийшло до Реї, співаючи, а пішло пристойніше — мовчки, виявилося цнотливим і, мабуть, досі таким було (авжеж, бо хлопця вона цілувала і торкалася, як незайманиця: жадібно і полохливо водночас), але якщо так і далі піде, то незайманою вона лишатиметься недовго. І чи не зди­вується Гарт Торін, коли потягне цю нібито цнотливицю в ліж­ко? Обдурити чоловіка в такому ділі — раз плюнути (чоловіки практично благали, щоб їх надурили), достатньо вилити на­персток свинячої крові, але дівчина до такого не дотумкає. О, як чудесно! Подумати тільки: вона зможе побачити, як міс Чвань­ко змішають з брудом, тут, у цій чудовій кулі! Як прекрасно! Неперевершено!

Вона схилилася ще нижче. В глибинах її очей танцював ро­жевий вогонь. Відчувши, що хазяйка байдужа до його підлабуз­ництва, Ермот з нещасним виглядом поповз геть, вишуковуючи тарганів. Чахлик відсахнувся од нього й вигнув спину дугою, лаючись по-котячому. Його шестинога тінь на стіні здавалася велетенською.

Роланд відчув, що ще мить — і він скористається нагодою. Він якось спромігся відірватися од неї й відступити на крок назад, і вона теж відступила. Стояла з широко розплющеними очима, вся розпашіла — той рум’янець він бачив навіть у тьмяному світлі місяця, який щойно зійшов. Яйця в Роланда затверділи й немовби налилися рідким свинцем.

Вона повернулася до Роланда впівоберта, і він побачив, що її сомбреро якось недоладно, перекособочено висить на спині. Простягнувши тремтячу руку, він поправив його, а вона вхопи­ла його за пальці рукою, ненадовго, проте міцно стиснула і потім нахилилася підняти рукавичку для верхової їзди, яку зняла, щоб відчути шкірою його шкіру. Коли вона знову випросталася, кров одхлинула від її обличчя і дівчина похитнулася. Якби Роланд вчасно не притримав її за плечі, вона б упала. Вона обернулася до нього з нещасними очима.

— Що нам робити? О Вілле, що нам робити?

— Те, що нам до снаги. Як це було завжди. Як нас учили батьки.

— Це божевілля.

Роланд не відповів. Бо ще ніколи в житті не почував більшої ясності думки. Навіть біль у паху здавався нормальним і пра­вильним болем.

— Ти хоч знаєш, чим це нам загрожує? — спитала вона і від­повіла сама, не дочекавшись його відповіді: — Еге ж, знаєш, я бачу це по твоїх очах. Навіть якби нас побачили разом — це вже мало б серйозні наслідки. Я вже мовчу, що було б, аби нас запопали хвилину тому...

Вона здригнулася і відступила назад, а він потягнувся до неї.

— Краще не треба, Вілле. Інакше закінчиться тим, що ми просто зайдемо надто далеко в своїх обіймах. Чи тобі тільки цього й треба?

— Ти ж знаєш, що ні.

Сюзен кивнула.

— Ти попросив своїх друзів постояти на чатах?

— Еге ж, — і його обличчя осяяла несподівана відкрита усміш­ка, яку вона так любила. — Тільки не там, де вони зможуть чатувати за нами.

— Дяка за це богам, — сказала вона і якось відсторонено роз­сміялася. А потім підійшла до нього так близько, що він ледве стримувався, аби не прийняти її в свої обійми. І допитливо за­зирнула йому в очі. — Хто ти насправді, Вілле?

— Майже той, за кого себе видаю. І це найкумедніше, Сюзен. Нас із друзями відіслали сюди не тому, що ми перебрали хміль­ного і вскочили в халепу. Але й не для того, аби ми викривали чиїсь лихі задуми чи таємну змову. Нас просто таким чином вберегли від небезпеки. Усе це сталося, відколи... — він похитав головою, щоб показати свою безпорадність, і Сюзен знову зга­дала слова свого татка про те, що ка — як буревій. Він налітає й забирає з собою твоїх курей, будинок, хлів. Навіть твоє життя.

— А Вілл Деаборн — твоє справжнє ім’я?

— Це лише одне з імен, — знизав він плечима, — не гірше за інші, якщо на нього відгукується чесне серце. Сюзен, ти була нині у мера. Мій друг Річард бачив тебе, коли ти туди їхала...

— А, так, для приміряння. Цього року я буду Панною Жнив. Так вирішив Гарт, сама я б на таке ніколи не пристала. Це дур­ня, та й Олів хвилюватиметься, але нічого не вдієш.

— Ти будеш найпрекраснішою Панною Жнив за всі часи, — сказав він, і непідробна щирість у його голосі принесла Сюзен неабияке задоволення. Вона знову зашарілася, цього разу від утіхи. Між святом опівдні й святковим багаттям у присмерк вона мала п’ять разів перевдягтися. І кожні шати були химер­ніші за попередні (у Ґілеаді змін костюмів було зазвичай п’ять, тож Сюзен навіть не підозрювала, як їй пощастило). Якби Парубком Жнив був Вілл, вона би з превеликою втіхою надягала їх для нього. (Того року парубком було обрано Джеймі Маккана, блідого двійника Гарта Торіна, надто старого і над­то сивого для ролі хлопця.) А ще приємніше їй було б одягти для нього шосте вбрання: сріблясту сукню-сорочку на тоненьких бретельках, таку коротку, що закінчувалася високо на стегнах. У цьому вбранні її не побачить ніхто, крім її покоївки Марії, швачки Кончетти і Гарта Торіна. Цю сорочку вона муситиме вдягти, коли наложницею піде до ліжка старого, після закін­чення свята.

— Ти не здибала там тих людей, що називають себе Велики­ми мисливцями за трунами?

— Бачила Джонаса і того, іншого, в плащі, вони розмовляли на подвір’ї.

— А Діпейпа? Рудого?

Сюзен заперечно похитала головою.

— Сюзен, ти знаєш гру в Замки?

— Еге ж. Татко навчили мене в неї грати в дитинстві.

— Тоді ти в курсі, як червоні стоять на одному кінці дошки, а білі — на іншому. Як вони обходять Сховки і під прикриттям прокрадаються одне одному назустріч. Так от, те, що зараз від­бувається в Гембрі, дуже схоже на цю гру. І так само, як і в грі, річ у тому, хто перший викриє супротивника. Розумієш?

Не вагаючись, вона кивнула.

— У грі найвразливіший той, хто першим виткне носа з-за Сховка.

— У житті теж. Завжди. Але часом буває так, що просто пере­бувати в укритті дуже важко. Ми з друзями вже порахували все, що могли. А рахувати те, що лишилося...

— Наприклад, коней на Крутоярі?

— Еге ж, саме так. Рахувати їх означає виткнути носа з укрит­тя. Коней або волів, що, як нам відомо...

Її брови злетіли вгору.

— У Гембрі нема волів. Це якась помилка.

— Ні, не помилка.

— Де?

— На «Рокінг Ейч».

Її брови опустилися і зійшлися на переніссі.

— Це ранчо Ласло Раймера.

— Еге ж, брата Кімби. Але це не єдині коштовності зі скарбниці Гембрі. Є ще зайві вози, снасті, сховані в хлівах, що належать членам Асоціації конярів, додаткові запаси провіанту...

— Вілле, цього не може бути!

— Ще й як може. І це аж ніяк не все. Але рахувати весь цей скарб... власне, трапитися комусь на очі під час рахування — означає для нас вийти з укриття. Наразитися на небезпеку потрапити до Замку. Останні декілька днів нам було непере­ливки — щосили намагалися вдавати з себе заклопотаних, не переміщуючись до Крутояру, де чигає найбільша небезпека. І з кожним днем робити це стає дедалі складніше. А потім ми отримали послання...

— Послання? Як? Від кого?

— Думаю, тобі ліпше цього не знати. Але, прочитавши його, ми переконалися, що частину відповідей, які ми шукаємо, можна знайти на Ситґо.

— Вілле, як ти гадаєш: те, що там приховано, допоможе ме­ні дізнатися більше про те, що сталося з моїм татком?

— Не знаю. Можливо, так, але сумнівно. Напевно знаю тіль­ки одне — нарешті в мене є шанс порахувати щось важливе і вод­ночас лишитися непоміченим. — Його кров нарешті охолола, рівно настільки, що він зміг простягнути їй руку. Сюзен теж те­пер була досить спокійна, тож упевнено взяла його за руку. Втім, тепер на її руці була рукавичка. Так було безпечніше.

— Ходімо, — сказала вона. — Я проведу.

У тьмяному напівсвітлі місяця Сюзен вивела його з апельсино­вого гаю і повела на нафтове поле, де без упину бахкали й кви­лили машини. Від цих звуків у Роланда по спині побігли му­рашки, а в голову постукалася думка про один з револьверів, надійно схованих під мостинами барака в Смузі К.

— Ти можеш мені довіряти, Вілле, проте це не означає, що я буду тобі надто корисна, — тихо, майже пошепки сказала Сюзен. — Все життя я жила неподалік від Ситґо, чула ці звуки, але бувала там так рідко, що можна перелічити на пальцях. Перші два чи три рази ми лазили туди з друзями.

— А потім?

— Потім з татом ходили. Тато завжди цікавилися Древнім на­родом, і тітка Корд казала, що він погано скінчить, якщо й да­лі копирсатиметься в їхніх речах, — Сюзен судомно ковтнула слину. — І він таки погано скінчив, хоч і не Древні в цьому ви­нні. Бідолашний татко.

Вони підійшли до дротяної огорожі. За нею на тлі неба, нена­че вартові завбільшки з Лорда Перта, височіли нафтові свердло­вини. Скільки їх, на її думку, досі працюють? Дев’ятнадцять, згадав Роланд. Звук, що надходив від свердловин, ширився стра­хітливий — як передсмертне хрипіння якогось чудовиська. Ав­жеж, діти залюбки вмовляють одне одного прокрадатися в такі місцини. Нафтове поле здавалося будинком з привидами, тільки не під дахом, а просто неба.

Він розсунув два дроти, щоб Сюзен змогла пролізти, а потім вона так само допомогла йому. Пробираючись крізь огорожу, він помітив на найближчому стовпі ряд білих порцелянових циліндрів. Від кожного циліндра тягнувся дріт огорожі.

— Знаєш, що це? Тобто що це було? — спитав він у Сюзен, постукавши по одному з циліндрів.

— Еге ж. У ті часи, коли була електрика, крізь цю огорожу пропускали струм. — Після паузи вона сором’язливо додала: — Це так я почуваюся, коли ти до мене торкаєшся.

Він поцілував її у щоку під вушком, вона здригнулася і на якусь мить притисла руку до його щоки. Потім хутко відсто­ронилася.

— Сподіваюся, твої друзі добрі вартові.

— Навіть не сумнівайся.

— У вас є умовний сигнал?

— Так, засвистять дрімлюгою. Але сподіваюся, у цьому не бу­де потреби.

— Я теж. — Взявши Роланда за руку, Сюзен повела його на нафтове поле.

Помітивши попереду спалах газового пальника, Вілл тихо ви­лаявся собі під носа (такої енергійної лайки вона не чула відтоді, як був живий татко) і потягнувся вільною рукою до пояса.

— Не бійся! Це лише свічка! Газова труба!

Поволі напруження його відпустило.

— Газ використовують, так?

— Еге ж. У тих машинах, які досі працюють. Та й ті — лише іграшки. Здебільшого на них роблять кригу.

— Так, нас пригощали льодом того дня, коли ми познайо­милися з шерифом.

Коли язичок полум’я блимнув удруге — жовтогарячий з бла­китним осердям, — Роланд уже не здригався. Без особливої ці­кавості він глянув на три газових цистерни поза трубою, що її мешканці Гембрі охрестили «свічкою». Поблизу були складені іржаві ємності, в яких зберігали і перевозили газ.

— Ти таке бачив раніше? — поцікавилася Сюзен.

Він кивнув.

— Мабуть, у Внутрішніх бароніях чимало дивовижних ре­чей, — сказала вона.

— Я починаю підозрювати, що не більше, ніж у бароніях Зо­внішньої Дуги, — повільно повертаючись, відповів він і показав кудись рукою. — А що то за будівля? Справа рук Древніх?

— Еге ж.

На сході Ситґо земля різко обривалася, переходячи в крутий, густо порослий деревами схил, посеред якого було прорубано широку стежку. В місячному світлі стежка була добре помітна, як смітинка у волоссі. Неподалік від підніжжя схилу стояла напівзруйнована будівля, оточена булижниками і якимись зава­лами, що виявилися уламками димоходів (що це точно димоходи, а не щось інше, можна було зрозуміти з вигляду того єдиного димоходу, який лишився стояти на даху). Чим би не займалися Древні, їм, вочевидь, доводилося весь час мати справу з димом.

— Коли татко були малі, там можна було знайти багато ко­рисних речей, — сказала Сюзен. — Папір і таке інше. Навіть кілька чорнильних ручок, які писали. Недовго, але писали. Якщо їх добре потрусити. — Вона показала ліворуч від хатини, де лежав велетенський уламок каменя для хідника і кілька іржа­вих каркасів, що правили колись Древнім за засоби пересуван­ня тим дивним безкінним способом. — Колись там були штуки, що нагадували каністри з бензином, тільки набагато більші. Вони були як велетенські срібні бляшанки. І не іржавіли так, як ті, решта. Навіть не знаю, що з ними сталося. Якщо тільки хтось не поцупив їх собі, аби тримати в них воду. Я б на таке не наважилася. Навіть якщо вони не брудні, все одно приносять нещастя.

Сюзен повернула до нього обличчя, і в світлі місяця він по­цілував її.

— Ох, Вілле, як це нестерпно для тебе.

— Як це нестерпно для нас обох, — сказав він, і вони поди­вилися одне на одного довгим і змученим поглядом, одним із тих, на які спроможні лише юні. Нарешті вони звернули по­гляди в інший бік і, тримаючись за руки, рушили далі.

Сюзен не знала, що її жахає більше: ті декілька башт, що ка­чали нафту, чи ті, недієздатні, які стояли, огорнуті моторошною тишею (а їх були десятки). Знала тільки, що жодна сила на землі не змусила б її ступити за огорожу цієї місцини без супроводу друга. Тут гули насоси, щомиті лунав скрегіт циліндра, наче в тем­ряві когось різали, періодично спалахувала «свічка», пронизую­чи повітря подихом вогнедишного дракона, а каркаси башт сла­ли перед ними свої довгі тіні. Сюзен силкувалася вирізнити дві пронизливі ноти — крик дрімлюги, але нічого не чула.

Вони вийшли на широку стежку, що розділяла нафтове поле навпіл (колись вона, напевно, була потрібна для лагодження й обслуговування свердловин). Посередині, в глибокому бетон­ному жолобі, пролягала сталева труба з поіржавілими стиками, трохи вище рівня землі.

— Що це таке? — спитав Роланд.

— Мабуть, труба, якою нафта текла до тієї будівлі. Не зважай на неї, вона вже багато років стоїть суха.

Він опустився на коліно і провів рукою між бетонним жоло­бом та іржавим боком труби. Сюзен нервово за ним спостері­гала, закусивши губу, щоб не бовкнути зайвого і надто жіночо­го, на кшталт: а раптом там, у темряві, кусючі павуки? а раптом його рука застрягне? що ж нам тоді робити?

Але підстав хвилюватися не було. В цьому вона перекона­лася, коли він дістав руку з-під труби. Рука була волога й чор­на від нафти.

— Кажеш, багато років суха? — іронічно всміхаючись, спи­тав він.

Від збентеження вона лише похитала головою.

Вони рушили вздовж труби до того місця, де шлях перекривала іржава брама. Труба проходила під брамою (навіть зараз, у слаб­кому місячному промінні, Сюзен бачила, що подекуди крізь стародавні з’єднання труби просочується нафта), вони вдвох перелізли через верх. Роланд допомагав Сюзен, і як на її від­чуття, то його руки поводилися надто вільно для шляхетної допомоги дівчині. Але кожен дотик викликав у неї бурхливу ра­дість. «Якщо він не зупиниться, моя голова вибухне, мов та свічка», — подумала вона і розсміялася.

— Сюзен?

— Та пусте, Вілле, це просто нерви.

На іншому боці брами вони знову обмінялися тим довгим промовистим поглядом, а потім почали спускатися схилом. До­рогою Сюзен помітила дивну річ: багатьом соснам бракувало нижніх гілок, так, наче їх хтось постинав. У світлі місяця добре було видно свіжі сліди від сокири й живицю, теж свіжу. Вона звернула на це увагу Вілла, і він мовчки кивнув.

Біля підніжжя схилу труба піднімалася над землею і, підтри­мувана іржавими сталевими опорами, вела до безлюдної будів­лі, де раптово обривалася, як людська кінцівка на полі бою. Під цим місцем обриву натекло неглибоке озерце липкої нафти, що вже зашерхла. Сюзен здогадалася, що калюжа тут не перший день, бо побачила трупи птахів. Напевно, цікавість примусила їх спуститися, та потім вони застрягли і мучилися до самої смер­ті, що застала їх у дивних моторошних позах.

Сюзен так і стояла б, широко розплющивши очі, не ймучи їм віри, якби Вілл не торкнувся її ноги. Він уже присів навпо­чіпки. Так само присівши, вона простежила за рухом його вка­зівного пальця. Її подиву та збентеженню не було меж. На зем­лі були сліди. Дуже великі сліди. Тільки одна істота на світі могла їх залишити.

— Воли, — чудуючись, промовила Сюзен.

— Еге ж. Вони вийшли звідти, — він показав туди, де обри­валася труба. — А попрямували... — не підводячись, він роз­вернувся на підошвах чобіт і показав у бік схилу, де починав­ся ліс. Тепер вона, дочка коняра, вже й сама бачила те, що мала побачити від самого початку. Хтось спробував так-сяк замести сліди і вирівняти землю там, де волочили чи котили щось важке. З часом безлад на землі трохи згладився, але сліди досі було чітко видно. Вона навіть здогадувалася, що волочили воли. Та й її супутник, мабуть, теж мав щодо цього свою думку.

Там, де закінчувалася труба, сліди розходилися двома дуга­ми. Сюзен і так званий Вілл Деаборн пішли вздовж правої дуги. Сюзен не здивувалася, коли побачила, що серед волячих слідів видно борозни. Неглибокі (літо було сухим, і земля затверділа, мов бетон), але все-таки борозни. Те, що їх досі було видно, означало, що воли тягли щось малопідйомне. Ну авжеж, а на­що ж тоді знадобилися воли?

— Дивись, — сказав Вілл, коли вони підійшли до краю лісу, що починався біля підніжжя схилу. Зрештою вона побачила те, на що він їй указував, але для цього довелося стати навколішки й спертися об землю руками. Який гострий був у нього зір! Над­природно гострий. То були сліди чобіт. Не надто свіжі, проте набагато свіжіші, ніж сліди волів і борозни від коліс.

← Предыдущая страница | Следующая страница →