Поделиться Поделиться

ЦІНОТЛИВА 11 страница

— Тут був чоловік у плащі з каптуром, — сказав Роланд, по­казуючи на свіжу пару відбитків. — Рейнолдз.

— Вілле, ти не можеш цього знати!

Спершу він здивувався, а потім засміявся.

— Авжеж, можу. Він ходить, трохи вивертаючи ногу всере­дину. Ліву ногу. Ось, дивись, — він провів кінчиком пальця у по­вітрі над слідами і знову розсміявся — надто вже здивовано Сю­зен на нього дивилася. — Це не алхімія, Сюзен, дочко Патрика, а лише вміння читати по слідах.

— Чому ти, такий молодий, стільки всього знаєш? — спита­ла вона. — Хто ти, Вілле?

Він випростався і опустив погляд, щоб зазирнути їй у вічі. Втім, вона була досить висока як для дівчини і низько опускати погляд не довелося.

— Мене звуть не Вілл, а Роланд. І відтепер моє життя в твоїх руках. Звісно, я не проти цього, але цим я можу наразити на небезпеку і твоє життя. Нехай це буде твоєю таємницею за сі­мома замками.

— Роланд, — проговорила вона зачудовано, наче смакувала його ім’я.

— Еге ж. А яке тобі більше до вподоби?

— Справжнє, — ні на мить не завагалася Сюзен. — Воно таке шляхетне.

Він заусміхався від полегкості, й цей усміх знову зробив йо­го дуже юним.

Ставши навшпиньки, вона притулилася губами до його губ. Квапливий поцілунок стуленими губами розквітнув, мов квіт­ка: став відкритим, повільним і вологим. Язиком він торкнувся її нижньої губи і спершу несміливо, а потім упевненіше по­тягнувся ним до її язика. Він поклав руки їй на спину, а звідти ковзнув до її грудей. Торкнувся їх теж полохливо, потім провів долонями по нижніх півкулях до сосків. І застогнав, тихо, наче зітхнув, не відриваючись від неї ні на мить. Притис її ближче до себе й заходився вкривати її шию цілунками. Тієї ж миті вона відчула під пряжкою його пояса камінно-тверду міць, теплу і довгу, яка відгукувалася на плавильний жар, що його відчува­ла в тому самому місці Сюзен. Ці два місця були призначені одне для одного, як вона для нього, а він — для неї. Перемогло ка, те ка, що мов вихор, і вона охоче здасться на його милість, забуде про честь і обіцянки.

Щойно вона розтулила рота, щоб сказати йому про це, як її огорнуло дивне, однак настирне відчуття: за ними спостеріга­ють. І вона ніяк не могла позбутися цього дивного відчуття, ба навіть знала, хто стежить. Вона відійшла на крок від Роланда, невпевнено ступаючи на підборах у напівпомітні сліди волів.

— Пішла звідси, старе стерво, — пробурмотіла Сюзен. — Якщо ти шпигуєш за нами, хоч я й не знаю, як тобі це вдається, забирайся геть!

На пагорбі Коос Рея сахнулася від кристала, випльовуючи про­кльони. Її голос був такий низький і хрипкий, що тієї миті вона стала схожа на власну змію. Крізь кристал не проходив звук, тож вона не знала, що сказала Сюзен. Але здогадалася, що ді­вчина її відчула. Тієї ж миті кристал згас, наостанок спалахнув­ши яскраво-рожевим світлом, і жодні чаклунські паси Реї вже не могли повернути йому світіння.

— Що ж, хай буде так, — здалася відьма. Вона згадала, як ця жалюгідна святенниця (а з хлопцем вона була не така вже й свя­тенниця, ге?) стояла, загіпнотизована, в неї на ґанку, згадала, що наказала дівчині робити після того, як та втратить цноту, і до Реї повернувся добрий гумор. Вона навіть криво заусміхалася. Якщо вона віддасть свою цукерочку цьому зайді, а не Гартові Торіну, лорду-меру Меджису, кумедія буде ще веселіша. Чи ж не так?

Сидячи біля вікна своєї смердючої хати, Рея гидко захихотіла.

Роланд дивився на неї широко розплющеними очима. Та потім Сюзен розповіла про Рею з пагорба Коос трохи більше (подро­биці принизливого огляду, в якому полягала «перевірка цноти», вона опустила), і його бажання вщухло настільки, що він зміг трохи себе опанувати. Не тому, що це загрожувало їхньому з друзями становищу в Гембрі викриттям, а тому, що честь Сюзен була понад усе.

— Мені здається, в тебе просто розігралася уява, — сказав він, коли вона закінчила свою розповідь.

— Не думаю, — з холодком.

— А може, гризе сумління?

Зачувши це, вона схилила голову і промовчала.

— Сюзен, я тебе ні за що в світі не скривдив би.

— І ти кохаєш мене? — не підводячи голови, спитала вона.

— Авжеж, кохаю.

— Тоді краще не торкайся мене і більше не цілуй сьогодні. Бо я не витримаю.

Без зайвих слів він кивнув і простягнув їй руку. Взявшись за руки, вони пішли в той бік, од якого так солодко відволіклися.

Коли до крайки лісу лишалося якихось десять кроків, обоє помітили в гущавині проблиск металу. І хащі тут якісь аж за­надто дрімучі, подумала Сюзен. Неприродно густі.

Ясна річ, то були соснові гілки, ті, що їх пообрубували з дерев на схилі. Прикривали вони великі срібні баки, що зникли зі своїх колишніх місць. Срібні цистерни перетягли сюди, швидше за все, волами, і замаскували. Та навіщо?

Ретельно оглянувши накидані соснові гілки вздовж лінії, Роланд зупинився і висмикнув декілька гілок із купи. В тому місці відкрився прохід, і хлопець жестом запросив Сюзен зайти.

— Пильнуй, — застеріг він. — Навряд чи тут є пастки чи на­тягнуті дроти, але обережність не завадить.

Цистерни, сховані під гілляччям, зіставили в ряд так акурат­но, як дитина розставляє своїх солдатиків перед сном. І Сюзен одразу ж зрозуміла, чому їх сховали. До цистерн прикрутили нові колеса, міцні, з масиву дуба. Колеса доходили їй до грудей. На всіх були ободи з найтоншого заліза. Колеса й ободи були нові, спиці допасовано до них. Сюзен знала лише одного кова­ля в баронії, спроможного на таку майстерну роботу: Брайана Гукі, до якого вона ходила по нові підкови для Феліції. Брайа­на Гукі, який поплескав її по плечі, наче compadre, коли вона зайшла до нього з татковою сумкою для підков через плече. Брайана Гукі, одного з найкращих друзів Пата Дельґадо.

Вона згадала, як роззирнулася навколо і побачила, що для сея Гукі настали добрі часи. Авжеж, вона не помилялася. Роботи в куз­ні не бракувало. Гукі виготовляв чимало коліс і ободів, і хтось йому за це платив. Але хто? Елдред Джонас? Чи Кімба Раймер? А може, Гарт? У таке вона просто не могла повірити. Того літа всі Гартові думки (хоч як мало їх лишилося) полонила зовсім інша справа.

За цистернами пролягала невелика стежка. Роланд повільно пішов уздовж неї, склавши руки за спиною і крокуючи, наче священик, і читав незрозумілі написи на задніх стінках цис­терн: СИТҐО. САНОКО. ЕКСОН. КОНОКО. В одному місці він зупинився і вголос невпевнено прочитав один напис: «Най­чистіше пальне для кращого майбутнього».

— Дурня! Осьде ваше майбутнє! — тихо пирхнув він.

— Роланде... тобто Вілле, нащо вони?

Спершу він не відповів. Просто повернувся і пішов уздовж ряду блискучих сталевих цистерн. На цьому боці нафтогону, що загадковим чином ожив, їх було чотирнадцять. Сюзен при­пускала, що на іншому така сама кількість. Роланд постукав кулаком у стінку цистерни. Звук вийшов глухий і невиразний. У цистернах було повно нафти.

— Думаю, підновили їх уже давно, — сказав Роланд. — Навряд чи Великі мисливці за трунами робили все самотужки, але на­глядали за роботою вони, тут у мене сумнівів нема... спершу за­мість старих гумових зробили нові колеса, потім наповнили ці штуки нафтою. За допомогою волів перетягли їх сюди, до під­ніжжя схилу, бо це було зручно. Так само зручно випасати зайвих коней на Крутоярі. Потім, коли з’явилися ми, вони вирішили прикрити їх від сторонніх очей. Хай навіть ми малі й дурні, та навіть нам не забракло б мізків, щоб поцікавитися двадцятьма вісьмома візками з цистернами, наповненими нафтою, і новими колесами. Тож вони прийшли сюди й прикрили їх гілками.

— Джонас, Рейнолдз і Діпейп.

— Еге ж.

— Але чому? — стиснувши його за руку нижче ліктя, Сюзен повторила питання. — Нащо їм ці цистерни?

— Для Фарсона, — спокійно відповів Роланд, хоча насправ­ді хвилювався. — Для Доброго Чоловіка. Альянсові стало відо­мо, що він знайшов багато воєнних машин. Їх зробили Древні або хтось інший. Поки що Альянс їх не боїться, бо вони в не­робочому стані. Дехто гадає, що Фарсон божевільний, раз по­кладається на такі руїни, але...

— Але може статися так, що вони не зламані. Може, для роботи їм потрібна лише нафта. І Фарсону це відомо.

Роланд кивнув.

Сюзен торкнулася стінки цистерни. На пальцях залишився слід від нафти. Вона потерла кінчики, понюхала їх, потім на­хилилася і вирвала жмут трави, щоб витерти руки.

— Для наших машин нафта не годиться. Вона їх забиває.

І знову Роланд кивнув.

— Мій ба... мій народ у Внутрішній Дузі теж це знає. І розрахо­вує на це. Але якщо Фарсон послав групу людей по ці цистерни (а саме про це нам надіслали звістку), то він або знає спосіб очищен­ня нафти, або йому здається, що він його знає. Якщо йому по­щастить перехитрувати війська Альянсу й заманити їх у місцину, де не буде шансів для відступу, і якщо він зуміє запустити старі машини, як ті, що їздять на гусеницях, то він не просто виграє бій. Він знищить десять тисяч кінних вояків Альянсу і виграє війну.

— Але ж твій батько не може про це не знати?..

Роланд розпачливо похитав головою. Одна річ — те, що їхні батьки знали. Але геть інша — як вони користувалися цим зна­нням. А третя — які сили ними керували: необхідність, страх, надмірна гординя, що передавалася від батька до сина в роді Артура Ельда. Тож Роланд міг лише висловити своє припущення.

— Гадаю, в них нема часу, вони хочуть швидше завдати Фарсону смертельного удару. Якщо вони зволікатимуть, Альянс просто прогниє зсередини. І разом з ним піде в небуття добра частка Серединного світу.

— Але ж... — Сюзен замовкла, закусивши губу, й похитала головою. — Навіть Фарсон не може цього не знати... не розумі­ти... — Вона глянула на нього широко розплющеними очима. — Звичаї Древніх призводять до смерті. Нема такої людини, яка б цього не знала.

Роланд із Ґілеаду згадав кухаря на ймення Гекс, що гойдався в зашморгу, поки круки визбирували хлібні крихти під його ногами. Він помер за Фарсона. Але перед тим заради Фарсона отруїв дітей.

— Смерть, — сказав Роланд, — це Фарсонове друге ім’я.

Знову в садку.

Закоханим здавалося, що проминуло багато годин. Але на­справді з моменту їхнього зустрічі пройшо лише три чверті години. У небі досі сяяв останній місяць літа. Він вже помітно зменшився, але своєї яскравості не втратив.

Сюзен повела його туди, де прив’язала свого коня. Побачив­ши їх, Пілон закивав головою і тихо заіржав до Роланда. Хло­пець помітив, що Сюзен доклала чимало зусиль, аби не видати себе: кожну пряжку на кінській збруї було загорнуто в тканину, навіть шпори обтягнені повстю.

Він повернувся обличчям до Сюзен,

Хто пам’ятає солодкий біль тих юних років? Наше перше справжнє кохання пам’ятається нам не чіткіше за ілюзії, що навідували нас під час марення. Тієї ночі під убутним місяцем Роланд Дескейн і Сюзен Дельґадо палали від спраглого бажан­ня бути разом. Вони навпомацки трималися за доброчесність і вмирали від почуттів, що несли їм глибини відчаю.

Усе це дістало своє відображення в простих рухах. Вони сту­пили крок назустріч одне одному, потім відступили назад, роз­пачливо поглянули одне одному у вічі, знову виступили вперед і зупинилися. І тепер їй згадалася жахлива річ: він сказав, що зробить для неї все, але не ділитиме з іншим чоловіком. Вона не хотіла (а радше, не могла) порушити обіцянку, яку дала ме­рові Торіну, і Роланд не хотів (чи не міг) порушити її замість неї. Та найгірше було в іншому: хай яким сильним був вітер ка, честь і обов’язок виявилися сильнішими.

— Що ти тепер робитимеш? — зашерхлими губами спита­ла вона.

— Не знаю. Мені треба подумати, поговорити з друзями. Тіт­ка тебе насварить, коли повернешся додому? Допитуватиметь­ся, де ти була і що робила?

— Ти дбаєш про мене, Віллі, чи передусім про себе й свої плани?

Він не відповів, тільки глянув на неї. І Сюзен опустила очі додолу.

— Пробач, це було жорстоко. Ні, вона мене не чіпатиме. Я часто катаюся верхи вночі, хоча так далеко від дому ніколи не заїжджала.

— Вона не знатиме, як далеко ти їздила?

— Ні. Цими днями ми старанно уникаємо одна одної. Це все одно що два порохові склади в одному будинку. — Вона простягнула руки. Рукавички тепер висіли в неї на поясі, і ру­ки були холодними. — Це добром не скінчиться, — пошепки сказала вона.

— Не кажи так, Сюзен.

— Я мушу це казати. Але, хай там що, знай: я кохаю тебе, Роланде.

Він пригорнув її до себе і поцілував. А коли відпустив, вона притулилася губами до його вуха і прошепотіла:

— Якщо ти кохаєш мене, то кохай. Зроби так, щоб я пору­шила обіцянку.

На одну довгу мить його серце завмерло в грудях. Він не від­повідав, і в Сюзен з’явився промінчик надії. Та потім він лише хитнув головою — один раз, проте впевнено.

— Сюзен, я не можу.

— То твоя честь тобі дорожча за твоє буцімто кохання до мене? Нехай буде так, — зі сльозами на очах вона вирвалася з його обіймів, злетіла в сідло, незважаючи на те, що його рука лягла їй на чобіт — тихий заклик зупинитися. Вона рво­нула мотузку з ковзким вузлом, якою прив’язувала Пілона, і чоботом без шпори дала йому знак рушати. Тепер Роланд кликав її гучніше, але вона пустила Пілона галопом і зникла з очей раніше, ніж згас спалах люті. Вона не потрібна була йому після іншого чоловіка, а обіцянку Торінові вона дала, ще не знаючи, що десь на землі існує Роланд. Тоді як він смів на­полягати, що втрата честі й сором ляжуть лише на її плечі? Вночі, лежачи в ліжку без сну, вона збагнула, що ні на чому він не наполягав. І апельсиновий гай ще навіть не зник з поля зору, коли вона піднесла руку до щоки і відчула, що вона мо­кра. Мокра, бо Роланд теж плакав.

Щоб хоч якось вгамувати свої емоції, Роланд ще довго після заходу місяця катався верхи за містом. Якийсь час він думав над тим, що робити зі знахідкою на Ситґо, та його думки мимохіть повертали до Сюзен. Чи ж не дурнем він був, відмовившись од того, що вона йому пропонувала? Не взявши те, що вона бажа­ла з ним розділити? Якщо ти кохаєш мене, то кохай. Ці слова краяли йому душу. Та десь у закапелках розуму чіткий голос його батька промовляв, що він вчинив слушно. Хай там що думала Сюзен, справа полягала не лише в честі. Та нехай вона краще вважає так, може, навіть ненавидить його, ніж знатиме, на яку небезпеку вони обоє наражаються.

Близько третьої години, вже збираючись повертати до Смуги К, він почув швидкий цокіт кінських копит на головній дорозі, що вела з заходу. Не роздумуючи про те, навіщо це йому потріб­но, Роланд повернув у той бік, потім спинив Вітра за високою напівзруйнованою огорожею, що вся заросла бур’янами. У гли­бокій тиші ранку луна розносилася на великі відстані, і впро­довж десяти хвилин цокіт копит наростав. Цього часу Роландові цілком вистачило на роздуми: тепер він здогадувався, хто стрім­голов мчав до Гембрі о цій порі, за дві години до світанку. І він не помилився. Місяць уже не світив, але навіть крізь щільне переплетіння лозин огорожі він розгледів Роя Діпейпа. На сві­танку Великих мисливців за трунами знову буде троє.

Роланд повернув Вітра в той бік, куди прямував раніше, і теж поїхав до своїх друзів.


РОЗДІЛ X

ВЕДМЕДИКИ, ПТАШКИ, РИБКИ І ЗАЙЧЕНЯТКА

Найважливіший день у житті Сюзен Дельґадо, день, коли її життя повернулося, наче камінь, насаджений на вісь, настав приблизно за два тижні після їхньої з Роландом романтичної прогулянки на нафтове поле в світлі місяця. Відтоді вона ба­чила його з півдюжини разів, та й то здаля. Коли справи зму­шували їх перетнутися, вони коротко віталися помахом рук, як це роблять випадкові знайомі. І щоразу її пронизував біль, наче в душі хтось прокручував гострого ножа. І хоч з її боку так думати було жорстоко, проте вона сподівалася, що він також відчуває цей біль від леза. Та якщо й було в цих двох тижнях щось доброго, то тільки те, що трохи вщух її найбіль­ший страх — а раптом люди почнуть плескати язиками про неї й молодого чоловіка, що називався Віллом Деаборном? Вод­ночас їй стало навіть бракувати цього страху. Плітки? Жодно­го приводу для пліток не було.

Втім, одного дня, після зникнення з неба Місяця-Торговця і до появи Мисливця, вихор ка зрештою налетів на неї й змів усе зі свого шляху: будинок, сарай і таке інше. Все почалося, коли хтось постукав у двері.

Сюзен саме закінчувала прати (виконувати цей хатній обо­в’язок для двох жінок було напрочуд легко), коли пролунав стукіт у двері.

— Якщо це лахмітник, жени його геть! — прокричала тітка Корд з іншої кімнати, де складала постільну білизну.

Але то був не лахмітник. На порозі з нещасним виглядом стояла Марія, її покоївка з Будинку-на-набережній. Сталася трагедія: другу сукню, яку Сюзен мала вдягти в День жнив, шовкову, для обіду й Бесіди, що відбудеться по тому, було зни­щено, сказала Марія, і тому вона дуже нещасна. Тепер її від­правлять назад у глухомань, а вона ж єдина опора для батька й матері. Їй так важко, так важко. Чи не могла б Сюзен поїхати з нею? Будь ласка.

Сюзен радо погодилася. Тими днями вона користалася з кож­ної нагоди вирватися з дому, якнайдалі від тітчиних бурчливих доскіпувань. Що ближче були Жнива, то важче їм з тіткою було витримувати одна одну.

Удвох вони сіли на Пілона, що радо повіз дівчат у ранкову прохолоду, і Марія швидко розповіла свою історію. Майже одразу Сюзен збагнула, що Марія перебільшує і її становищу в будинку мера нічого не загрожувало. Просто маленька темнокоса служниця вкотре продемонструвала свою доволі сим­патичну схильність робити з мухи слона.

Другу сукню до свята Жнив (Сюзен подумки називала її Блакитною 3 Бісером; перша сукня призначалася для снідан­ку і була Біла 3 Високою Талією І Рукавами З Буфами) тримали окремо від інших. Над нею ще треба було попрацювати. Але якась істота прослизнула в кімнату швачок на першому повер­сі й погризла її на дрантя. Якби це була сукня, яку Сюзен мала вдягти до розпалювання святкового багаття чи на вечірній бал, ото була б халепа. А Блакитну 3 Бісером насправді пошили для денного прийому. За ті два місяці, що лишалися до Жнив, її можна було легко замінити іншою. Всього два місяці! Тієї ночі, коли стара відьма дала їй тимчасову відстрочку, здавалося, що до початку стосунків з мером Торіном у неї ще ціла вічність.

А тепер залишилося всього два місяці! Від цієї думки й на знак протесту її мимохіть пересмикнуло.

— Мам? — спитала Марія. Сюзен заборонила дівчині нази­вати себе «сей», тож Марія, не в змозі переступити через себе й називати хазяйку просто на ім’я, пішла на цей компроміс. Слово здалося Сюзен досить дивним, зважаючи на те, що їй самій було лише шістнадцять, а Марії — на два чи три роки більше. — Мам, з вами все гаразд?

— Щось у спині стрельнуло, Маріє, нічого страшного.

— Еге ж, зі мною теж таке трапляється. Це боляче. Три моїх тітки вмерли від виснажливої хвороби. Коли мені коле, я за­вжди боюся, що...

— Яка тварина погризла блакитну сукню? Ти знаєш?

Марія нахилилася, щоб потай прошепотіти відповідь хазяй­ці на вухо, неначе вони були на людному базарі, а не на дорозі до Будинку-на-набережній.

— Подейкують, що це єнот проліз у вікно, відчинене вдень у спеку. Але я відчула запах у тій кімнаті. І Кімба Раймер теж, він приходив усе роздивитися. Перед тим, як послав мене по вас.

— Що ж там був за запах?

Марія знову нахилилася ближче і цього разу справді заше­потіла, хоча на дорозі не було ні душі:

— Собаче пердіння.

Якусь мить Сюзен мовчала, наче громом уражена, а тоді роз­реготалася. Вона сміялася до кольок у животі й до сліз на щоках.

— Хочеш сказати, що В-В-Вовк... собака мера... пролізу май­стерню швачок на першому поверсі й пожував мою сукню... — договорити вона не змогла, надто вже її розпирав сміх.

— Еге ж, — твердо трималася на своєму Марія. Нічого див­ного в тому, що Сюзен сміється, вона не бачила... і це була одна з причин, чому Сюзен її любила. — Але пес не винний. Собака робить те, що наказала йому природа, якщо йому дати змогу. Служниці знизу... — вона загнулася. — Ви ж не скажете меру чи Кімбі Раймеру, мам?

— Маріє, ти мене дивуєш. Поганої ж ти про мене думки.

— Ні, мам, я про вас доброї думки, але про всяк випадок. Просто в спекотну днину служниці їдять підобідок у кімнаті швачок. Вона в тіні сторожової вежі, ви ж знаєте. Це найпрохолодніша кімната в усьому будинку, навіть прохолодніша за парадні зали.

— Я запам’ятаю, — Сюзен подумала про те, що непогано було б провести офіційний Ланч і Бесіду в швацькій, і знову захихотіла. — Розповідай далі.

— А це все, Мам, — сказала Марія таким тоном, наче решта історії була надто зрозуміла, щоб її виповідати. — Служниці їдять тістечка і лишають крихти. Мабуть, Вовк їх унюхав. А що двері були відчинені, то він поїв крихти і взявся за сукню. Ніби як на друге.

Тепер вони зареготали вдвох.

З

Та коли вона поверталася додому, їй уже було не до сміху.

Приблизно через дві години після того, як Сюзен поїхала з тією малою вишкваркою-покоївкою на примірку сукні, Корделія Дельґадо (яка вважала, що найщасливіший день у її жит­ті настане тоді, коли вона нарешті випровадить свою надокуч­ливу небогу за двері та зі справою позбавлення її цноти буде нарешті покінчено) підхопилася зі свого крісла й поквапилася до вікна кухні, бо почула, як до будинку на повному скаку на­ближається кінь. У неї не було жодних сумнівів у тому, що по­вернулася Сюзен. І що трапилось щось погане. За звичайних обставин вона б ніколи не пустила свого улюбленого коника в галоп такої спекотної днини.

Нервово витираючи руки насухо, Корделія спостерігала, як Сюзен осадила Пілона — дуже різко, чого Дельґадо ніко­ли не робили — і спішилася якось не по-дамському. Її коса розтріпалася, й ті кляті біляві патли, предмет її гордості (і її прокляття) стирчали в усі боки. Дівчина була бліда, лише високо на вилицях горіли дві червоні плями. Корделії це дуже не сподобалося. Так само червонів Пат, коли був на­ляканий чи сердитий.

Вона стояла біля зливальниці, витираючи руки й кусаючи губи. Ох, швидше б уже здихатися цієї невихованої дівулі.

— Ти ж не накоїла лиха, га? — пробубоніла Корделія собі під ніс, коли Сюзен зняла сідло зі спини Пілона й пустила його до сараю. — Дуже сподіваюся, що ні, міс О-Яка-Краля. Тільки не перед самими Жнивами. Тільки не це.

Через двадцять хвилин, коли Сюзен переступила поріг будинку, від злості її тітки не лишилося й сліду. Корделія сховала їх на найвищу полицю в шафі, як небезпечну зброю (скажімо, ре­вольвер). На ту мить вона вже знову в’язала в своїй гойдалці. Її обличчя, коли вона повернулася до Сюзен, здавалося спокійним і безтурботним. Вона дивилася, як дівчина йде до зливальниці, наливає воду і хлюпає собі на обличчя. Замість потягнутися до рушника Сюзен лише визирнула з вікна. Вираз її обличчя на­страшив Корделію. Загнаний і розпачливий, для Корделії він був не більше, ніж сердитим і по-дитячому впертим.

— Так, Сюзен, — спокійним, контрольованим голосом ска­зала вона. Дівчина б навіть не здогадалася, яких неймовірних зусиль коштувало Корделії опанувати свій голос, не кажучи вже про те, щоб утримувати його на такій ноті. Хіба що одного дня перед дівчиною постане її власна дитина з таким самим упертим виразом. — Що тебе тривожить?

Сюзен повернулася до неї. Корделія Дельґадо сиділа в своєму кріслі, спокійна, мов удав. Тієї миті Сюзен хотілося вп’ястися в її самовдоволену пику нігтями й пошматувати її шкіру з криком: «Це ти винна! Ти! Ти в усьому винна!» Вона почувала себе бруд­ною... ні, навіть не так, «брудна» — заслабке слово для цього. Вона почувалася закаляною. А ще ж нічого особливого не стало­ся. У цьому й був весь жах. Насправді нічого ще не сталося.

— Це що, так помітно? — тільки й запитала вона.

— Авжеж, помітно, — відповіла Корделія. — Скажи, він узяв тебе силою?

— Так... ні... ні.

Сидячи в кріслі з плетивом на руках, тітка Корд питально звела брови і чекала продовження.

Врешті-решт Сюзен розповіла їй, що сталося. Її тон був зде­більшого рівним. Лише під кінець голос трохи затремтів, та й по всьому. І тітка Корд з обережним полегшенням зітхнула. Ма­буть, нерозумне дівча просто перехвилювалося!

Сукня, яку вона мала вдягти замість порваної, була ще не го­това. Роботи лишалося чимало. Тому Марія передала Сюзен до рук суворої Кончетти Моргенстерн, головної швачки, а та мовчки повела її вниз. Якби мовчання було золотом, іноді думала Сюзен, то Кончетта вже давно стала б така багата, як мерова сестра (в народі ходили чутки, що в тієї був чималий капітал).

Блакитна Сукня 3 Бісером висіла на безголовому манекені. Сюзен одразу помітила сліди від зубів на подолі і невеличку дірку ззаду, але в жодному разі не могла сказати, що сукня пере­творилася на лахміття.

— Хіба її не можна врятувати? — несміливо спитала вона у кравчині.

— Ні, — відрубала Кончетта. — Знімай штани, дівчино. І со­рочку.

Сюзен слухняно виконала наказ. Стоячи боса на підлозі в прохолодній кімнатці, вона прикривала груди руками, хоча Кончетта жодного разу не зацікавилася її формами.

Скидалося на те, що Блакитну Сукню 3 Бісером збиралися замінити на Рожеву 3 Аплікаціями. Сюзен ступила в проріз, на­тягнула сукню на себе і терпляче стояла, поки Кончетта робила якісь виміри і бурмотіла під носа, часом занотовуючи щось крей­дою на кам’яній стіні, часом підтягуючи тканину на стегні чи на талії й зиркаючи у настінне дзеркало в повен зріст. Як завжди під час цієї процедури, Сюзен дозволила своєму розуму забути про реальність і помандрувати деінде. І, як це часто траплялося тими днями, він охоче помандрував у мрії про Роланда і Крутояр, про те, як вони з ним їдуть пліч-о-пліч і зупиняються у вербовому гаю, біля Гембрійського струмка.

— Стій і по змозі не ворушися, — сказала Кончетта. — Я за­раз прийду.

Сюзен майже не усвідомила, що кравчиня пішла. Вона на­віть не усвідомлювала, що перебуває в будинку мера. Її справ­жнє «я» було в іншому місці — з Роландом, у вербовому гаю. Вона вдихала солодкаві різкі пахощі дерев і чула тихий шепіт струмка. Вони лежали вдвох на землі, притулившись чолом до чола. Він ніжно провів долонею вздовж ліній її обличчя, при­горнув до себе...

Видіння було таким сильним, що спершу Сюзен піддалася рукам, що огорнули її талію ззаду, погладили її живіт і підняли­ся до грудей. Та потім до її вух долинуло хрипке дихання, до ніздрів — сморід тютюну, і Сюзен збагнула, що відбувається. Не Роланд пестив її груди, а довгі кістляві пальці Гарта Торіна. Скинувши поглядом у дзеркало, вона побачила, як він нависає над її лівим плечем, наче інкуб. Його очі були вирячені, на лобі, попри прохолоду в кімнаті, виступило кілька великих краплин поту, а висолоплений язик звисав, як у собаки в спекотну погоду. Огида стрімко підступила зі шлунка до горла Сюзен, як неперетравлена їжа. Вона спробувала відсахнутися, але він тільки міцніше стис її руками й притис до себе. Кісточ­ки його пальців непристойно хруснули, і Сюзен відчула коло себе ззаду щось тверде.

За останні кілька тижнів Сюзен часом дозволяла собі по­мріяти про те, що у вирішальний момент Торін виявиться неспроможним, не зможе кувати залізо. Вона чула, що таке часом трапляється з чоловіками, коли вони старіють. Але те­пер твердий, налитий кров’ю прутень, що притискався до її сідниць, позбавив її навіть найменшої надії.

Вона спромоглася бодай на крихту дипломатії: спробувала зняти його руки з грудей замість вирватися з його обіймів. (По­чувши це, Корделія вправно зуміла приховати своє величезне полегшення.)

— Мере Торін... Гарте... ви не повинні. Тут не місце і не час. Рея казала...

— Срати я хотів на неї і на всіх відьом! — десь подівся його культурний тон політика, поступившись місцем акценту, силь­ному, ніби в якогось селюка із глухомані Онніс-Форд. — Я хо­чу цукерку! Срати на відьму, я сказав! Хай їй заціпить! — сморід тютюну ставав такий нестерпний, що вона боялася виблю­вати. — Стій спокійно, дівчино. Стій спокійно, спокусо моя. Слухайся мене!

Якимось чином їй це вдалося. Десь у закапелках свідомості, де жив інстинкт самозбереження, вона сподівалася, що він по­милиться і сприйме її трепет від огиди за дівоче збудження. Енергійно мнучи груди, він підтягнув її ближче до себе. Його дихання заклало їй вуха, наче смердючі випари парового двигуна. Вона заплющила очі й щосили стримувала сльози, а вони все просочувалися крізь повіки й тремтіли на її віях.

Багато часу йому не знадобилося. Він розгойдувався позаду неї вперед-назад, стогнучи, наче йому зсудомило живіт. Ось він лизнув мочку вуха Сюзен, і вона побоялася, що її шкіра від огиди зараз зніметься з тіла. На щастя невдовзі вона відчула, як його тілом іде судома.

— Ох, так, пішла до біса, клята отруто! — мало не пропищав він і штовхнув її так сильно, що вона вгатилася б обличчям у стіну, якби заздалегідь не виставила вперед руки. А сам на­решті відступив.

Якусь мить Сюзен так і стояла, впираючись долонями в гру­бий холодний камінь стіни в майстерні швачок. У дзеркалі вона бачила відображення Торіна, а в ньому — свій фатум, звичайний і невідворотний. Фатум, порівняно з яким це було лише квіточками. Кінець дівуванню, кінець романтиці, кінець мріям, у яких вони з Роландом лежали у вербовому гаю, при­хилившись одне до одного. Чоловік у дзеркалі сам чимось на­гадував хлопця-підлітка, хлопця, який займався чимось забо­роненим, про що не можна розповідати матусі. Такий собі довготелесий парубок з дивним сивим волоссям, вузькими пле­чима і мокрою плямою, що розпливалася спереду на штанях. Гарт Торін мав такий вигляд, наче він не зовсім розуміє, де він і що з ним. Тієї миті на його обличчі вже не було хтивого ви­разу, але збентежена порожнеча, що прийшла йому на зміну, була аж ніяк не краща. Він нагадував діряве відро. Скільки во­ди в нього не лий, вона все одно витече.

← Предыдущая страница | Следующая страница →