Поделиться Поделиться

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Ринковий механізм та інфраструктура інноваційної діяльності

До інноваційного процесу залучено велику кількість учасників, серед яких спеціалізовані наукові установи, дослідні лабораторії і проектно-конструкторські бюро, великі корпорації і малі венчурні фірми, окремі винахідники й раціоналізатори та ін. Діяльність учасників інноваційного процесу спрямована на те, щоби ідея знайшла своє матеріальне втілення у нових товарах, технологіях, матеріалах тощо.

Нова ідея виникає на базі нових знань, які є теоретичною основою матеріального виробництва. У сучасних умовах нові знання, як правило, є результатом копіткої праці багатьох фахівців: учених-теоретиків, працівників науково-дослідних лабораторій, експериментально-конструкторських бюро тощо. У всіх розвинених країнах потенціал знань для інноваційної діяльності визначається фундаментальними та пошуковими дослідженнями.

Фундаментальні теоретичні дослідження здійснюють у спеціалізованих науково-дослідних організаціях. В Україні вони, як правило, перебувають у системі Національної академії наук чи мають галузеву належність. Понад 360 спеціалізованих науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро та організацій працюють за державної підтримки.

Цінність нових ідей, відкриттів і винаходів виявляється на практиці. Інноваційний процес може дати реальні практичні результати, коли його продукт – інновація – виявиться затребуваним суспільством у цілому чи окремою групою споживачів. Для цього він має пройти через ринок.

Ринковий механізм у сфері інноваційної діяльності має свою структуру:

• ринок новацій;

• ринок капіталу (інвестицій);

• ринок нововведень.

Організаційну, правову та економічну підтримку інноваційної діяльності на різних рівнях і в різних формах забезпечує інноваційна інфраструктура.

Інноваційна інфраструктура – сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо).

Ринок новацій, ринок інновацій, ринок капіталу та інноваційна інфраструктура формують сферу інноваційної діяльності.

Сфера інноваційної діяльності – сфера взаємодії інноваторів, інвесторів, товаровиробників конкурентоспроможної продукції через розвинуту інноваційну інфраструктуру.

Ринок новацій формують наукові організації, вищі навчальні заклади, тимчасові творчі колективи, окремі винахідники та ін. Основним товаром на цьому ринку є науковий і науково-технічний результат – продукт інтелектуальної діяльності.

Інтелектуальний продукт – результат творчих зусиль окремої особистості чи наукового колективу.

На нього поширюються авторські права, оформлені згідно до чинного законодавства, тобто він є інтелектуальною власністю.

Інтелектуальна власність – сукупність авторських та інших прав на продукти інтелектуальної діяльності, що охороняються законодавчими актами держави.

Інтелектуальними продуктами у сфері виробничо-господарської діяльності підприємства є: наукові відкриття чи винаходи; результати НДДКР; зразки нової продукції, нової техніки чи матеріалів, отримані в процесі НДДКР; оригінальні науково-виробничі послуги; консалтингові послуги наукового, технічного, економічного, управлінського, зокрема маркетингового, характеру; нові технології, патенти тощо.

Правовий захист продуктів інтелектуальної діяльності в Україні здійснюється на основі Цивільного кодексу, в якому трактуються права та вказані особливості захисту усіх об'єктів інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності – право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності. До об'єктів права інтелектуальної власності відносять: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; бази даних; фонограми, відеограми, передачі організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Право інтелектуальної власності дає змогу забезпечити його охорону і стимулює розвиток інтелектуального потенціалу країни. Його складовими є авторське право і право на промислову власність.

Авторське право – система правових норм, що регулюють правові відносини, пов'язані зі створенням і використанням творів науки та різних видів мистецтва. Власник авторського права чи його правонаступник має виняткове право використовувати продукт своєї інтелектуальної діяльності, розмножувати його і продавати.

Деякі з об'єктів інтелектуальної власності, що мають особливу цінність для авторів, не патентуються ними. Йдеться про комерційну таємницю.

Комерційна таємниця – відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, які при їх розголошенні стороннім можуть завдати шкоди особам, чиєю власністю вони є. Комерційною таємницею є ноу-хау.

Ноу-хау – форма інтелектуальної власності, науково-технічний результат, що навмисне не патентується з метою випередження конкурентів, повного власного використання його для отримання надприбутку чи передання іншим користувачам на вигідних умовах за ліцензійним договором.

До ноу-хау відносять технологічні та конструкторські таємниці виробництва, характеристики технологічного процесу; методи організування виробничого процесу і праці; незапатентовані винаходи; опис способу використання, специфікації, формули і рецептури; технологічні режими і способи виконання операцій, що залишаються невідомими за межами підприємства – власника ноу-хау; оригінальні методи випробувань і контролю якості процесів та продукції; способи утилізації і знешкодження відходів; знання і досвід у сфері маркетингу, інформація, що сприяє збуту продукції тощо.

Коли інформація, що є комерційною таємницею, надається органам державної влади з метою отримання дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки, то вона має охоронятися органами державної влади від недобросовісного комерційного використання, а також від її розголошення, за винятком випадків, коли це необхідно для забезпечення захисту населення.

Таким чином, наявність інституту захисту права інтелектуальної власності активізує інноваційну діяльність у країні, оскільки монопольне право на використання продукту власної творчої праці спрямовує інноваційний пошук суб'єктів інноваційної діяльності на створення наукомістких інноваційних продуктів, чия перевага при використанні забезпечує значний і тривалий комерційний ефект.

Однак інноваційний продукт має довести свою практичну цінність, тобто бути затребуваним на ринку новацій. Свідченням конкурентоспроможності новації є можливість експансії, яка відкривається перед інноватором (підприємством, що впроваджує новацію) на певному сегменті ринку. З огляду на це важливими передумовами перетворення нової ідеї, винаходу на новацію є:

– наявність ринку потенційних користувачів, на якому вона може виступити товаром;

– ймовірність суттєвого збільшення доходу користувача (інноватора);

– можливість залучення суміжників у процес освоєння новації чи використання інноваційного продукту (хвиля пожвавлення).

Щоби стати товаром на ринку новацій, продукт інтелектуальної праці має пройти стадію матеріалізації – прикладних досліджень з метою віднайдення сфери чи способу практичного застосування, створення технічного зразка (моделі, конструкції). Практика свідчить, що в продуктах, які знаходять своє практичне застосування, матеріалізується порівняно небагато нових ідей. Наприклад, за проведеними дослідженнями, на японських успішних фірмах лише 33 % персональних ідей дійшли до стадії технічного розроблення, 47 % з них – до стадії комерційного розроблення, 56 % з них були випущені у масове виробництво і дійшли до ринку. Тобто частка ідей, цілком реалізованих у масовому виробництві, становить приблизно 8,7 %. При цьому із чотирьох нових продуктів лише один приймають споживачі й він успішно реалізується на ринку, через те для успіху нового виробу, вважають японці, треба продукувати не менше ніж 18 нових ідей.

Прикладні науково-технічні дослідження можуть здійснювати організації, різні за розмірами, спеціалізацією, галузевою належністю, правовою формою тощо. Ключова роль у розвитку інноваційної діяльності належить внутрішньофірмовим науковим дослідженням, інтегрованим у реальний сектор економіки. У провідних державах світу компанії виконують головний обсяг наукових досліджень і розробок: у країнах ЄС 65 %; у Японії 71 %, в США 75 %. Українська виробнича наука має незначні ресурси (5 % витрат на дослідження і розробки). Вона зорієнтована переважно на розв'язання короткотермінових технічних завдань власного виробництва.

Суб'єктами ринкових відносин на ринку чистої конкуренції нововведень є інноватори – підприємства, що здійснюють різноманітні нововведення (технічні, економічні, організаційні, соціальні тощо). Оперативне залучення та впровадження новацій забезпечує інноваторам збільшення доходів, появу вільних фінансових коштів, які знову дозволяється спрямовувати на залучення перспективних новацій. Однак конкуренція нововведень і полягає в через те, що інноваційні зміни мають принести більші прибутки, ніж витрати на їх реалізацію, і кошти мають спрямовуватися на досягнення найкращих результатів із можливих альтернативних напрямів вкладення. Тобто в ситуації, коли однакові витрати можуть бути спрямовані на різні заходи зі збільшення рентабельності, перевагу надають через те варіанту, що підвищує рентабельність, а такий чинник, як новизна, вважають другорядним. З погляду підприємця, за існування загрози від конкурента менші витрати, що дадуть змогу продовжити успішне функціонування бізнесу, є прийнятнішими, аніж більші витрати, що дають змогу конкурента випередити. Таким чином, лише ті інновації, які можуть забезпечити підприємцю так звану інноваційну ренту, викличуть у нього бізнес-інтерес, і він не шукатиме чиєїсь підтримки для їх упровадження.

Основним товаром на ринку інвестицій є вільні фінансові кошти різних організацій, фінансово-кредитних установ, фондів тощо, які можуть бути залучені суб'єктами підприємництва для реалізації інновацій, їх ціна, обсяги та період, на котрий їх надають, значною мірою впливають на інноваційну активність підприємницьких структур. Ринок інвестицій пожвавлюється, коли потенційні інвестори бачать зиск у фінансуванні інноваційних проектів, тобто коли віддача від вкладених інвестицій перевищує вигоду від альтернативних вкладень коштів (наприклад, у депозити).

Держава може впливати на активність інвесторів, пропонуючи пільги в оподаткуванні прибутку, отриманого від реалізації інноваційних проектів. Це прискорює окупність інвестицій, знижує ризики неповернення кредитів і стимулює фінансові структури до вкладення коштів. Наявність достатньої кількості фінансових чи суто венчурних структур, що можуть інвестувати інноваційні проекти і зацікавлені в через те, прискорює їхню комерціалізацію.

Інноваційна інфраструктура сприяє дифузії інновацій у всі сфери економіки. Основними завданнями інноваційної інфраструктури є сприяння перетворенню новацій на інновації, збереження і примноження наукового потенціалу країни.

Характеристику основних складових інноваційної інфраструктури наведено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1

Складові інноваційної інфраструктури

Виробничо-технологічна складова

Консалтингова складова

Фінансова складова

Кадрова складова

Інформаційна складова

Збутова складова

1

2

3

4

5

6

Інноваційно- технологічні центри і парки

Центр трансферу технологій

Бюджетні кошти

Підвищення кваліфікації персоналу у сфері інноваційної діяльності

Державна система науково- технічної інформації

Зовнішньоторговельні об'єднання

Інноваційно- промислові комплекси

Консалтинг у сфері економіки і фінансів

Бюджетні і позабюджетні фонди технологічного розвитку

Підготовка фахівців у сфері технологічного і наукового менеджменту

Інформаційні ресурси структур підтримки малого бізнесу

Спеціалізовані посередницькі фірми

Технологічні кластери

Технологічний консалтинг

Венчурні фонди

Регіональні інформаційні мережі

Інтернет

Техніко- впроваджувальні зони

Маркетинговий консалтинг

Страхові структури і фонди

Інтернет

Виставки

Центри колективного використання високотехнологічного обладнання

Консалтинг зовнішньоекономічної діяльності

В Україні майже відсутні спеціалізовані структури, які підтримують інноваційні проекти. Функціонує лише Державна інноваційна компанія, однак вона має незначний бюджет, що не дає змоги суттєво вплинути на реалізацію перспективних проектів. Особливу роль у прискоренні процесу комерціалізації інновацій відіграють страхові компанії, які страхують ризики інноваційних компаній. Це необхідна умова перевірки проектів на можливість ефективної реалізації. Страхова компанія відповідає за успіх своїми коштами, через те перевірку здійснюють дуже ретельно.

Для успішного функціонування інноваційної інфраструктури необхідна правова основа, яка б окреслювала взаємні зобов'язання сторін – учасників інноваційного процесу. Особливе місце у ній належить захисту інтелектуальної власності, котрий унеможливлює “інтелектуальне піратство”. В Україні інноваційної інфраструктури не створено, захист інтелектуальної власності недостатній. Свідчить про те той факт, що на балансі комерційних структур не відображаються об'єкти інтелектуальної власності, навіть ті, на які є охоронні документи. Таке спричиняє викривлення ринкової вартості підприємств, оскільки вона часто основана саме на нематеріальних активах. Таким чином, сфера інноваційної діяльності охоплює велику кількість організацій, що залучені в інноваційний процес.

Управління створенням і реалізацією інновацій є важливою складовою менеджменту сучасних промислових підприємств і організацій невиробничої сфери. Залежно від розмірів і виду діяльності організації, її ресурсного та інноваційного потенціалу керівництво може обирати різні форми участі в інноваційному процесі – від кооперування зусиль у створенні інновації на перших стадіях інноваційного процесу до придбання готової новинки на ринку новацій і оперативного впровадження її у виробництво. Кожне таке рішення має бути ретельно обгрунтовано і забезпечувати найкращі результати від його реалізації для окремого суб'єкта ринку, котрий може виступати на ньому як продуцент новацій, інвестор чи інноватор. Державні та муніципальні органи управління через формування інноваційної інфраструктури також беруть участь в активізації інноваційної діяльності в країні чи регіоні, сприяючи загальному економічному зростанню.

Особливе місце в інноваційній інфраструктурі займають бізнес-інкубатори. У сучасному світі бізнес-інкубатором вважають інноваційну структуру, що мас на меті підтримку утворення і розвитку нових організацій наданням їм площ для оренди, первісного капіталу, консультацій тощо.

Відомі випадки об'єднання декількох успішних бізнес-інкубаторів у нову структуру – технопарк, хоча власне технопарками часто називають і бізнес-інкубатори, що просувають до втілення високотехнологічні ідеї через розвиток малих і середніх форм підприємництва. Повної термінологічної визначеності тут також немає. У більшості сучасних країн, як правило, технопарк (технічний центр) є формою співробітництва університетів, великих наукових центрів, місцевих органів управління, промислових організацій, банківських і комерційних структур, зацікавлених у соціально-економічному і технологічному розвитку того чи іншого регіону. Сьогодні у світі нараховують близько 500 технопарків, з них 150 у США.

Створення технопарків, спеціалізованих на розробленні нової продукції і технологій, є можливим і ефективним за багатьма напрямами залежно від функцій, обсягу і рівня кооперування.

Найпопулярнішими можуть бути парки (центри):

• технологічні (спеціалізовані на впровадженні високих технологій і мають у своєму складі підприємства ризикового капіталу);

• промислові (основані на раціональному використанні виробничого потенціалу й об'єктів інфраструктури);

• грюндерські (оперативно створювані для надання “стартової” допомоги із широким спектром послуг із керування процесами становлення малих і середніх фірм);

• дослідно-конструкторські (спрямовані на використання прикладних науково-дослідницьких робіт і проектування нових виробів, сервісне виробництво яких потім налагоджується за межами таких парків);

• консалтингові (створені цільовим призначенням для надання послуг фірмам, що ведуть інноваційну діяльність).

Технопарки характеризуються визначеною локалізацією, найчастіше в широко відомій своїми науково-технічними здобутками науковій установі, вищому навчальному закладі, котрий є стратегічним засновником технопарку та залучає до здійснення інноваційної діяльності проектні інститути, КБ, експериментальні та промислові підприємства, орієнтовані на впровадження інновацій. У межах технопарку здійснюється повний цикл інноваційного процесу. У разі необхідності для досягнення поставлених цілей технопарки можуть долучати різні установи і підприємства за умов створення дочірнього чи спільного підприємства. Суспільно-виробничі і комерційні відносини таких підприємств у технопарку врегульовується його статутом, договорами про спільну (сумісну) діяльність.

Із п'ятнадцяти наявних сьогодні в Україні технологічних парків реально працюють лише чотири.

1. Харківський технологічний парк “Інститут монокристалів” створено у 1999 році на базі науково-технологічного концерну “Інститут монокристалів” Національної академії наук України.

2. Технологічний парк “Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона” створено як інноваційну структуру у липні 2000 року на базі науково-технологічного комплексу “Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона” (НТК ІЕЗ) НАН України у Києві.

3. Технологічний парк “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка” (Київ) створено у червні 2001 року на базі Інституту фізики напівпровідників НАН України.

4. Технопарк “Вуглемаш” створено у жовтні 2001 році з метою впровадження нових технологій і розвитку інноваційної діяльності в паливно-енергетичній, коксохімічній, металургійній, гірничорудній, хімічній галузях, транспорті і машинобудуванні.

Найбільше інноваційних та інвестиційних проектів виконується в енергоощадних галузях, машино- та приладобудуванні, медицині та фармакологічній галузі, металургії, інформаційних технологіях і телекомунікаціях та деяких інших галузях.

Найуспішнішою є діяльність двох технопарків “Інститут монокристалів” та “Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона”, які в 2003 році порівняно з 2002 роком більш ніж удвічі збільшили обсяг реалізованої інноваційної продукції та згідно перерахованих платежів до державного бюджету та державних цільових фондів.

Наступний рівень у розвитку інноваційної структури – технополіс. Він зазвичай виникає там, де переплітається діяльність сусідів – технопарків.

Технополісце спеціально створений комплекс в одному регіоні поблизу центру наукових ідей (невеликому місті з розвиненою інфраструктурою), котрий містить фірми і заклади, що охоплюють повний інноваційний цикл. На відміну від технопарку, він утворюється спеціально і обов'язково містить увесь комплекс інноваційного процесу. Наприклад, в Японії містом фундаментальних досліджень вважають Цукубу, в якому розташовано 30 з 98 провідних державних дослідних інститутів і 2 університети.

Різновидом технополісів є регіональні агломерації, що характеризуються комплексністю, великою територією, нерегульованістю процесів, активізацією венчурного капіталу (наприклад, Силіконова долина в Каліфорнії, куди входять Стенфордський науковий парк і 12 дослідних центрів).

← Предыдущая страница | Следующая страница →