Поделиться Поделиться

Неолібералізм. Фінансові пріоритети

Неолібералізм як напрям світової економічної думки відображає спадкоємність економічних концепцій і має своїм корінням ліберальні ідеї класиків англійської політичної економії А. Сміта і Д. Рікардо, теоретиків історичної школи Німеччини Ф. Ліста, М. Вебера (1864-1920) та представників соціальної школи Р. Штольцмана (1852-1930), Р. Штамлера (1856-1938) і К. Діля (1861-1943). Так, ліберальні ідеї з'являються у класиків англійської політекономії, з їх критичним ставленням до економічних функцій держави і необхідністю обмеження та раціоналізації податків. Певною мірою ідеї ліберальної спрямованості дозволяється знайти в роботах теоретиків історичної школи Німеччини (наприклад, концепція розвитку), представників історичної школи ("економічна соціологія"). В кінці ХІХ на початку ХХ століття в Німеччині та Австро-Угорщині розвивається так звана, "соціальна школа". Вона проіснувала всього півстоліття, проте здійснила великий вплив на розвиток неолібералізму. Її представники стверджували, що право і господарство тісно взаємопов' язані, що право складає основу для регулювання господарського життя.

Неолібералізм помітно відрізняється від кейнсіанства і неокласицизму. На відміну від старого лібералізму, неолібералізм не відмовляється повністю від впливу держави на економіку. Він визнає її важливе місце і роль в економічному житті, проте за умови, що це не порушує, а охороняє основи ринкового господарства. Таким чином, з одного боку, неоліберали визнають розладнання механізму саморегулювання, можливість (а в деяких випадках і необхідність) державного втручання, передусім, за допомогою основних інструментів і важелів державних фінансів. З другого - вони вважають, що останнє повинно бути обмеженим як за масштабами, так і за своєю формою. Залежно від змісту і спрямованості основної економічної доктрини, еконо-міко-політичної ситуації роль того чи іншого напряму економічної думки може посилюватися чи послаблюватися. В умовах кон'юнктурного піднесення, коли виникає мотивація для пом' якшення державної опіки, посилюються позиції неолібералізму, в скрутних обставинах фінансово-економічного спаду і кризи - кейнсіанства і неокласицизму.

Прихильники неоліберального напряму є в Німеччині, США, Франції, Англії та інших країнах Заходу. Водночас найбільшого поширення він набув в Німеччині у вигляді концепції соціального ринкового господарства. Її вихідним пунктом є теза про те, що слід відмовитися від таких понять як капіталізм і соціалізм, бо вони мають лише ідеологічне навантаження. Замість цього слід говорити про централізоване чи про вільне ринкове господарство, яке функціонує в цій країні. Вони вважають, що в Німеччині існує економічна система в формі "соціального ринкового господарства", яке створює рівні можливості для різних верств населення в умовах вільного підприємництва і відповідає їхнім інтересам. Фінансовий фундамент даної системи складають державні фінанси. Вони є домінуючою інституцій-ною складовою економічної інфраструктури соціального ринкового господарства.

Держава за допомогою бюджету, податків, системи державних видатків і державного кредиту повинна забезпечити як добробут суспільства у цілому, так і кожного його громадянина, і цим самим - узгодженість і збалансованість інтересів у суспільстві. Саме через те значно підвищується роль державної фіскальної політики, яка повинна бути націлена на вирішення конкретних тактичних завдань функціонування соціального ринкового господарства і досягнення його стратегічних цілей. Вона повинна бути безпосередньо пов' язана з реалізацією координуючої і спрямовуючої ролі держави в соціально-економічному розвитку країни. При цьому слід особливо зазначити тезу про зростаючу якісну роль держави. Мова йде не про "важку руку" адміністративної державної опіки, жорстке державне регламентування фінансових відносин, надмірне обмеження прав підприємців і окремих громадян, а про розумну фіскальну політику шляхом застосування ефективних фінансових інструментів та важелів впливу, які не підривають мотивацію і стимули до продуктивної діяльності. В системі державного регулювання соціального ринкового господарства вони займають домінуючі позиції. Фіскальна політика повинна бути ефективною і розумною, забезпечуючи збалансування інтересів кожного громадянина, підприємницьких структур і держави з урахуванням загальнонаціональних інтересів і пріоритетів. Їй відводиться ключова роль в фінансовому забезпеченні постійного стабільного зростання національного продукту і економічного зростання у цілому.

Фіскальна політика соціально орієнтованої економіки у формі соціального ринкового господарства базується на певній економічній і фінансовій доктрині держави, основу якої складають засади неоліберального напряму західної фінансової думки. Вона реалізована на практиці в багатьох країнах Західної Європи. У цьому контексті особливий інтерес становить Німеччина, її модель суспільно-економічного устрою і розвитку - соціальне ринкове господарство. Його ідеї та засади започаткували також до Другої світової війни представники Фрайбурзської школи економічної думки - ордоліберали (від назви щорічника "ORDO", що видавався ними) Вальтер Ойкен (1891-1950), Франц Бем (1895-1977) та ін. Їхні теоретичні розробки отримали відповідний подальший розвиток у працях неолібералів гуманістичної традиції - Вільгельма Репке (1899-1966) і Олександра Рюстова (1885-1963), соціал-лібералів - Альфреда Мюллера-Армака (1907-1978) та ін., ідеї яких були тісно пов'язані з соціальним католицьким ученням і успішно втілені на практиці в Німеччині міністром економіки, а потім канцлером Л. Ерхардом (1897-1977). Його фундаментальні праці - "Добробут для всіх" і "Німецька економічна політика. Шляхи до соціального ринкового господарства", - видані багатьма мовами і в багатьох країнах світу, стали без перебільшення прагматичною енциклопедією соціального ринкового господарства. До речі, поняття "соціальна ринкова економіка" було запропоновано вперше також у 1946 р. професором А. Мюллером-Армаком.

Головні принципи економічної філософії Л. Ерхарда склали основу політики та ідеології соціального ринкового господарства в Німеччині. Поворот в економічній політиці, котрий був здійснений від примусово керованого господарства до ринкового, - пише він у книзі "Добробут для всіх", - означав набагато більше, ніж тільки економічний захід у вузькому значенні цього слова, суспільно-економічне і соціальне життя було поставлене на новий фундамент і йому вказали новий шлях вперед.

Теоретичними основами концепції соціального ринкового господарства є положення про вплив інституцій і правил на поведінку суб' єктів господарювання та про органічне поєднання економічної конкуренції і свободи ринку з соціальними гарантіями та компенсаціями. Фактично йдеться про захист конкуренції і свободи в економіці, про поєднання на цій основі вільної ініціативи з гарантованим завдяки економічному зростанню соціальним поступом. Так виникла ідея політики фінансово-економічного і соціального порядку, тобто активної і розумної фінансово-економічної політики, спрямованої на досягнення соціальних завдань вільного суспільства.

Політика фінансово-економічного і соціального порядку повинна формувати і зміцнювати довгострокові рамкові умови діяльності економічних суб' єктів. У цьому питанні важлива роль належить державі, її фінансовому механізму. На неї покладається особлива відповідальність за створення і підтримання цього порядку. І, коли А. Сміт говорить про державу як про "нічного сторожа", то Л. Ерхард домінуючим і найважливішим її завданням вважає створення "рамок економічного і соціального порядку", в межах яких не повинно існувати ніяких перешкод як з боку держави, так і суспільства. Звідси вихідне положення - ефективність ролі і дій держави повинна вимірюватися й оцінюватися не масштабами її активності і втручання, а кінцевими фінансово-економічними і соціальними результатами. Пріоритетними завданнями політики соціально-економічного і фінансового порядку є захист прав власності, підтримання ефективної конкуренції і стабільності грошової одиниці, дерегуляція, скорочення бюджетних дотацій, антимонопольні дії і контроль за об'єднанням (злиттям), свобода зовнішньоекономічної діяльності, нагляд за недопущенням зловживань тощо. На практиці вона є політикою макрофінансової стабілізації та економічного зростання, її важливі складові - фіскальна, валютна та грошово-кредитна політика.

Політика економічного, фінансового і соціального порядку враховує етичні принципи і вимоги, широкі можливості соціального партнерства, базуючись на суспільних і людських цінностях. У моделі соціального ринкового господарства ринкова економіка постає як самостійна соціальна цінність, як домінанта і фундамент суспільного устрою, основою якого є свобода, право вибору і творча ініціатива. Звідси соціальна політика розглядається і проводиться як органічна і невід' ємна складова фінансово-економічної політики, політики економічного і соціального порядку. Соціальний сегмент є невід' ємною складовою ринкової економіки, і поміж ними існують тісні прямі та зворотні взаємозв' язки. З цього випливає, що ефективна фінансова і економічна політика створюють потенційні можливості для успішної соціальної політики, а стабільне економічне зростання - для задоволення як суспільних, так і індивідуальних потреб. Важливою складовою політики соціального порядку є політика доходів, насамперед, у сфері заробітної плати.

У центрі соціальної ринкової економіки взагалі і політики соціального порядку зокрема знаходиться людина (як особистість) з її світоглядом, інтересами і переконаннями. Звідси держава повинна створити такий економічний, фінансовий і соціальний порядок, котрий би забезпечував свободу і право на індивідуальний розвиток та індивідуальну відповідальність. Принцип індивідуальності в соціальному ринковому господарстві поєднується з принципами солідарності і субсидіарності. Принцип солідарності означає, що всі люди як суб' єкти суспільного життя перебувають у прямих і зворотних взаємозв' язках і у взаємній відповідальності поміж собою та з суспільством у цілому. Це передбачає необхідність спільного й мирного вирішення загальносуспільних проблем і конфліктів інтересів. Принцип суб-сидіарності, а за його допомогою значною мірою реалізуються два попередніх принципи, передбачає, з одного боку, надання кожному громадянину прав і можливостей на самореалізацію в усіх сферах життя, а з іншого - визнає необхідність і важливість різноманітних посередницьких груп та інституцій. Його реалізація на практиці сприяє формуванню і функціонуванню в суспільстві численних громадських інституцій - груп, об' єднань, клубів, де люди об' єднуються за соціально-економічними, політичними і культурними інтересами.

Одним із базових і вихідних положень соціальної ринкової економіки є державна соціальна допомога, яка повинна надаватися тільки тим, хто її потребує. Чим більш масштабна ("на всі випадки життя") система державної соціальної "благодійності", тим нижча її ефективність. Таким чином, соціальні проблеми повинні вирішуватись, насамперед, не за рахунок держави (бюджетних коштів), а через підвищення ефективності економіки на основі конкурентного ринку. Завдання держави - створити для цього належні умови, належний економічний, фінансовий і соціальний правопорядок. Повинна діяти ефективна система соціального захисту від загальних життєвих ризиків, на випадок хвороби, безробіття і непрацездатності, яка належить до сфери суспільної солідарності. Таким чином, соціальна ринкова економіка - це особлива демократична форма суспільного устрою, досить ефективного господарювання, соціально справедливого розподілу його результатів. Це уклад життя, де діють рівні можливості для всіх і пріоритет права, поважаються свободи людини, а індивідуальна свобода набуває найбільшої цінності.

Досить часто розуміння соціально орієнтованої економіки обмежується широкою системою соціальних гарантій та виплат громадянам. Проте, незважаючи на всю їх важливість, однак не вони є визначальними. Соціально орієнтована економіка передбачає, насамперед, високий рівень зайнятості. Вона ґрунтується на високій ефективності економіки, що заснована на приватній ініціативі та підприємництві. Головною передумовою соціально орієнтованої економіки є високий рівень ВВП на душу населення, що забезпечує як достатні індивідуальні доходи громадян, так і повноцінне фінансове наповнення державних соціальних гарантій. За низького рівня ВВП на душу населення усі розмови про соціально-орієнтовану економіку не мають належного фінансового підґрунтя. Через те необхідно зрозуміти, що соціально орієнтована економіка - це не тільки розвинена система соціальних гарантій і видатків держави, а й, передусім, високий життєвий рівень народу, котрий забезпечується за рахунок високих індивідуальних доходів. Система соціальних гарантій є важливим їх доповненням, проте саме доповненням, а не основою життєзабезпечення громадян. При цьому держава надає соціальну допомогу тільки тим, хто її конче потребує.

І тут принципово важливо, що побудова соціально орієнтованої ринкової економіки - це не просто комплекс економічних і фінансових заходів, формування нових фінансових інституцій та зміна засад функціонування окремих сфер і ланок фінансової системи. Насамперед, це шлях суспільного розвитку, заснований на засадах громадянського суспільства - демократії, на повазі до людини як найвищої цінності, до її свобод, це філософія суспільного буття, образ мислення і новий світогляд.

← Предыдущая страница | Следующая страница →