Поделиться Поделиться

Політика обов'язкових резервів

Політика обов'язкових резервів є в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає у через те, що поміж розміром резервів і банківськими операціями простежується відповідний взаємозв'язок, котрий може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак даний інструмент центрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозв'язку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків). Завдання центрального банку полягає у створенні за цих умов зони рівноправної банківської конкуренції.

Обов'язкові (мінімальні) резерви – це безпроцентні вклади комерційних банків у центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов'язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть ставитися до всіх банківських пасивів чи тільки до окремих видів банківських зобов'язань.

Обов'язкові резерви за своєю сутністю – ознака кредитної мультиплікації, котрий визначає рівень "затухання" коливань депозитної емісії, що виникає в результаті переказу коштів з рахунків комерційних банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії. Обов'язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів.

Режим обов'язкових резервів уперше було запроваджено в США, а потім в інших країнах, наприклад, ФРН, Франції. Його було задумано як засіб страхування ризику, щоби гарантувати виплати вкладникам, а окремим інструментом грошово-кредитної політики він став пізніше. Застосовуючи процедуру обов'язкових резервів, центральні банки зробили спробу тісніше пов'язати емісію депозитних грошей з кредитними можливостями комерційних банків.

Нині політика обов'язкових резервів має подвійне призначення:

– забезпечує постійний рівень ліквідності комерційних банків: зміною розмірів обов'язкових резервів центральний банк може блокувати чи змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і в такий спосіб впливати на їх діяльність;

– використовується як інструмент центрального банку для регулювання грошової маси: збільшення норми обов'язкових резервів зменшує кредитний потенціал банків і масу грошей в обігу; зменшення даної норми, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і збільшенню маси грошей в обігу.

У світовій банківській практиці немає єдиного стандарту відносно резервних вимог. У різних країнах згідно з чинним законодавством по-різному встановлюється порядок формування обов'язкових резервів, проте всі вони мають на меті змусити комерційні банки тримати певну частку мобілізованого капіталу на рахунку в центральному банку. Резервні відрахування комерційних банків вилучаються з обігу, що забезпечує гальмування кредитної емісії грошей.

Центральні банки більшості країн використовують диференційовані норми резервування залежно від виду, терміну й величини банківських зобов'язань (депозитів). Так, резервні ставки для зобов'язань, що підлягають оплаті на першу вимогу, як правило, є найвищими, а для ощадних вкладів – найнижчими. Наприклад, у США, ФРН норма резерву за вкладами до запитання є більшою, ніж за терміновими й ощадними вкладами. Центральні банки мають право змінювати норми резервування згідно до кон'юнктури грошового ринку, проте у межах визначених параметрів. Маніпулюючи ставками обов'язкових резервів, вони намагаються вплинути на пропозицію грошей. Коли норми обов'язкових резервів високі, то центральний банк обмежує кількість грошей, що перебувають у розпорядженні комерційних банків. Відтак знижується кредитоспроможність банків і підвищуються процентні ставки за кредити.

Центральний банк періодично змінює норму обов'язкових резервів залежно від ринкової ситуації й типу своєї політики. За рестрикційної політики він підвищує норми резервування, що згідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, у зв'язку з чим зменшується грошова маса в обігу та збільшується процент за користування банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов'язкових резервів, унаслідок чого більша частина ресурсів залишається у розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку.

Рефінансування

Комерційні банки мають можливість пом'якшити жорстку політику обов'язкових резервів і значно поліпшити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку та політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шляхом переобліку векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій) за безготівкових розрахунків із центральним банком; урахування готівки за виконання обов'язкового резерву. Центральний банк для впливу на діяльність комерційних банків може використовувати кредити рефінансування. Рефінансування охоплює три види кредитів, які надають комерційним банкам: звичайний, редисконтний, ломбардний. Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в обмін на цінні папери. Ломбардний кредит надається центральним банком комерційним банкам (які мають проблеми з ліквідністю) під заставу цінних паперів.

Кредит рефінансування

Є два різновиди такого кредиту:

– перший призначається для рефінансування централізованих інвестицій і називається цільовим кредитом, котрий надається лише під уже розпочаті проекти;

– другий називається "конвертований кредит рефінансування" і призначається для реструктуризації комерційного банку.

Процентні ставки на кредити рефінансування визначає центральний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів.

В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків.

Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних "стель" і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод відносно цінних паперів); встановлення граничної маржі під час проведення окремих типів кредитних операцій; лімітування операцій з обліку та переобліку векселів; визначення верхньої межі процентних ставок на вклади чи кредити та деякі інші види обмежень. Часто для різних банків встановлюються й різні типи та розміри обмежень, що істотно збільшує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є однобічна спрямованість (тільки на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.

В Україні використовуються валютні курси іноземних валют, виражених у валюті України, курси валютних цінностей, відображені в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Дані курси встановлює Національний банк України на основі результатів торгів валютними цінностями на міжбанківській валютній біржі України. За винятком того, НБУ може встановити інші способи визначення курсів валютних цінностей, відображених у розрахункових одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах.

← Предыдущая страница | Следующая страница →