Поделиться Поделиться

Заздалегідь не обіцяне систематичне придбання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом

Багато криміналістів підтримують позицію судової практики відносно визначення заздалегідь не обіцяного систематичного придбання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, як пособництва у вчиненні основного злочину.

У радянській судовій практиці зверталась увага на випадки заздалегідь не обіцяного систематичного придбання майна, здобутого злочинним шляхом. Дані діяння визнавалися співучастю у вчиненні злочину. Таке положення було закріплено в п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 31 липня 1962 року №11 "Про судову практику в справах про заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, придбання та збут завідомо викраденого майна" (далі – Постанова Пленуму ВС СРСР від 31 липня 1962 року), де зазначалося, що приховування злочину, а також придбання чи збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, можуть бути визнані співучастю, коли дані дії були обіцяні виконавцеві до чи під час учинення злочину чи з інших причин (наприклад, з огляду на їх систематичне вчинення) і давали підставу виконавцеві злочину розраховувати на таке сприяння.

Однак, на думку СІ. Нікуліна, трактування систематичної скупівлі (а так само збуту) викраденого майна в пункті 2 постанови Пленуму ВС СРСР від 31 липня 1962 року являє собою розширювальне тлумачення пособництва. Інша справа, коли особа систематично придбаває викрадене майно та збуває його, попередньо обговорюючи з виконавцем варіанти чи умови реалізації наміченого для викрадення майна. Таке сприяння вчиненню злочину, як зазначає С.Т. Нікулін, цілком обгрунтовано кваліфікується як пособництво.

Поміж тим важко погодитися з позицією С.І. Нікуліна та інших авторів, які виключають кваліфікацію систематичного злочинного набування чи збуту майна, здобутого злочинним шляхом, як співучасті в злочині. Систематичне здійснення особою, наприклад, приховування предметів, здобутих злочинним шляхом, що давало би підставу учасникам злочину розраховувати на таке сприяння в майбутньому, перебуває в причинному зв'язку з діяльністю виконавця й інших співучасників злочину. Через те таку діяльність особи слід визнати пособництвом у приховуванні предметів, здобутих злочинним шляхом.

Незважаючи на те, що положення зазначених постанов Верховного Суду СРСР уже не діють, у судово-слідчій практиці України вони використовуються при розмежуванні причетності та співучасті. У радянські часи наведені положення пленумів Верховного Суду СРСР піддавалися критиці. Наприклад, В.О. Кузнецов уважав недопустимим віднесення систематичного злочинного набування чи збуту майна, здобутого злочинним шляхом, до співучасті у виді пособництва.

У сучасний період А.Є. Мілін, РОЦІС. Орловський та ряд інших дослідників погоджуються з думкою В.О. Кузнецова

. Так, наприклад, А.Є. Мілін стверджує, що Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 31 липня 1962 року № 11 "Про судову практику в справах про заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, придбання та збут завідомо викраденого майна" вийшов за рамки своїх повноважень, дав розширювальне тлумачення норми про співучасть, а саме визнав співучастю систематичні діяння злочинного набувача чи збувальника майна що дас підстави виконавцеві розраховувати на сприяння з його боку. Як наголошує даний автор, кваліфікація систематично вчинюваного заздалегідь не обіцяного придбання чи збуту майна здобутого злочинним шляхом, як співучасті є необгрунтованою через відсутність такої обов'язкової ознаки співучасті, як умисний характер спільної діяльності винних, що виражається в їхній взаємній обізнаності та узгодженості.

Відповідальність за співучасть у злочині в разі систематичного заздалегідь не обіцяного придбання чи збуту майна отриманого злочинним шляхом, повинна наставати за умови, що винний усвідомлює, що своїми діями сприяє учасникам основного злочину і що учасники основного злочину розраховують на таку його поведінку в подальшому.

Більшість криміналістів уважають, що для визначення діяння систематичним треба, щоби було вчинено три чи більше злочини, передбачені тією самою статтею чи частиною статті Особливої частини кримінального законодавства. Таке розуміння систематичності було в судовій практиці Радянського Союзу. Аналогічну позицію займають правозастосовні органи України. Треба зазначити. що в кримінальному законодавстві України систематичність як ознаку складу злочину передбачено в декількох кримінально- правових нормах (ст.ст. 116, 120, 150-1, 381-1 та 390 КК України).

Цікаво відзначити, що в окремих країнах передбачено спеціальну кримінально-правову норму, яка встановлює відповідальність за систематичне придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом. Наприклад, у статті 417 КК Голландії вказано, що "особа, котра систематично вчиняє правопорушення, же полягає в через те, що вона навмисно має справу з краденим майном”, підлягає покаранню".

У деяких державах – колишніх республіках Радянського Союзу найвищою судовою інстанцією закріплено положення відносно кваліфікації систематичного надання допомоги учасникам злочину як співучасті в такому злочині. Наприклад, у Росії систематичне придбання чи збут майна, завідомо отриманого злочинним шляхом, розглядається як різновид пособництва. Таке положення міститься в пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду РОЦІ від 5 листопада 1998 року № 14 "Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за екологічні правопорушення", де зазначено, що заздалегідь обіцяне придбання здобутої завідомо злочинним шляхом продукції чи систематичне придбання її від одного і того ж правопорушника особою, яка усвідомлювала, що своїми діями дає можливість правопорушнику розраховувати на сприяння в збуті даної продукції, повинне кваліфікуватись як співучасть у злочині у формі пособництва.

На наш погляд, коли пособник дав згоду на сприяння в приховуванні діяльності співучасників до вчинення злочину, то виконавець та інші учасники злочину розраховують на те, що ця допомога буде їм надана після закінчення злочину. Діяння такої особи стають частиною спільної діяльності співучасників, оскільки перебувають у зумовлюючому зв'язку з діяннями виконавця та інших учасників злочину. Через те в цьому випадку інтелектуальне пособництво слід розглядати як учинене до закінчення злочину, незважаючи на те, що саме приховування злочину відбулося після виконання об'єктивної сторони злочину.

Суб'єктом придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, є причетна особа, тобто та, яка не брала участі у вчиненні предикатного злочину й не давала до його закінчення обіцяння виконати згадані дії стосовно злочинного майна.

Таким шляхом ішла радянська судова практика. Так, у п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 11 липня 1972 року № 4 "Про судову практику в справах про викрадення державного та громадського майна" було сказано, що дії посадової особи, пов'язані з незаконним заволодінням державними та громадськими грошовими коштами для придбання й наступної реалізації товарів, здобутих злочинним шляхом, належить кваліфікувати за статтями, які передбачають відповідальність за викрадення.

А.В. Зарубін уважає, що не може бути виконавцем придбання чи збуту майна, отриманого злочинним шляхом, особа, яка брала участь у вчиненні предикатного злочину. Із таким висновком ми повністю згодні. Проте далі А.В. Зарубін робить зовсім дивний висновок, що зазначена особа може нести відповідальність за пособництво, підбурювання чи організацію придбання чи збуту майна, здобутого злочинним шляхом. Такий висновок автора не узгоджується із правилами кваліфікації при співучасті та причетності до злочину. А.В. Зарубін фактично змішує зовсім різні за своєю правовою природою кримінально-правові інститути – причетності до злочину та співучасті в злочині.

Особи, які заздалегідь обіцяли придбати чи збути майно, одержане злочинним шляхом, розглядались як пособники у вчиненні злочину. За винятком того, діяльність особи, яка використовувала для своїх особистих цілей майно, здобуте внаслідок учиненого нею ж злочину, не утворювала причетності до злочину. Такі діяння підлягали кваліфікації за тією ж кримінально-правовою нормою, яка передбачала відповідальність за вчинення такою особою предикатного (основного) злочину.

Такий же підхід використовує судова практика Україна. Так, Білогірський районний суд Хмельницької області вказав, що органи досудового слідства незаконно притягли А. разом із Б. до відповідальності за отримання, зберігання та збут майна, одержаного в результаті вчинення крадіжки металевих конструкцій вартістю 544 грн., за ст. 198 КК України, оскільки у викраденні такого майна вони брали участь як співвиконавці. Суд установив, що за попередньою змовою А., Б та В. таємно проникли на територію охоронюваного об'єкта, де викрали чуже майно. Згідно до заздалегідь обговореного плану А. перевіз викрадене майно до свого домогосподарства, де воно надалі зберігалося. Частину майна А. разом із Б. у подальшому збули третім особам. Органами досудового слідства дії співучасників предикатного злочину А. та Б. було кваліфіковано за сукупністю правових норм: ч. 2 ст. 185 та ст. 198 КК України. Суд у своєму вироку цілком правильно зазначив, що "заздалегідь не обіцяне зберігання та збут можливі лише відносно майна, отриманого злочинним шляхом іншою особою, а не як у даному випадку особами, які самі вчинили злочин – крадіжку'.

Суб'єктивна сторона придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, характеризується умисною формою вини. Вид умислу прямий.

Предметний зміст суб'єктивної сторони придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, визначається обставинами, які усвідомлювала особа, а саме: 1) те, що певний злочин уже вчинено іншою особою (іншими особами); 2) характер власної поведінки з приводу придбання чи збуту майна, одержаного в результаті вчинення іншими особами злочину.

Суб'єкт злочину, передбаченого ст. 198 КК України, повинен усвідомлювати той факт, що майно, стосовно якого він здійснює зазначені дії, одержано в результаті вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння. На це вказує термін "завідомо", розмішений у тексті диспозиції кримінально-правової норми. Коли особа не усвідомлює злочинного походження згаданого майна не дозволяється говорити про наявність у її діяннях складу злочину, сформульованого в ст. 198 КК України.

Для притягнення до відповідальності за ст. 198 КК України не має значення ступінь поінформованості особи про предикатний злочин. Цілком достатньо загального уявлення причетної особи про характер основного злочину. Також на початку XX століття касаційний департамент Сенату Російської імперії визначав межі поінформованості особи, яка набуває чи збуває майно, отримане злочинним шляхом. Так, Сенат роз'яснював, що для застосування ст. 180 Уставу про покарання, яке накладається мировими суддями 1864 р., не потрібно, щоби покупець точно знав про спосіб, яким було викрадено майно, проте достатньо відомості йому, що купована річ не могла законно належати продавцеві. Радянське кримінальне право увібрало в себе це положення російського дореволюційного права стосовно розуміння придбання чи збуту майна, завідомо отриманого злочинним шляхом. Поміж тим А.Д. Макаров допускає притягнення до відповідальності за придбання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом, коли особа знала чи мала підстави вважати, що майно здобуто злочинним шляхом. З таким підходом дослідника слід не погодитись, оскільки у випадку, коли особа припускає, що майно, яке вона придбаває чи збуває, здобуто злочинним шляхом, то в її діях є ознаки непрямого умислу. Розгляданий злочин учиняється тільки з прямим умислом.

На думку деяких учених, коли набувач чи збувальник майна, здобутого злочинним шляхом, усвідомлює індивідуальні особливості злочину, тобто йому достовірно відомо про головні об'єктивні та суб'єктивні ознаки вчиненого предикатного злочину, приховування якого карається, то діяння винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом, і за заздалегідь не обіцяне приховування злочину. Навряд чи дозволяється погодитися з ученими, які вважають, що коли набувач майна, отриманого злочинним шляхом, достовірно знав, у результаті вчинення якого саме злочину було здобуто майно, то його дії містять склад придбання майна, здобутого злочинним шляхом, а також приховування злочину, які необхідно кваліфікувати за правилами ідеальної сукупності злочину. Як слушно зазначав у радянський період С.С. Яценко, прийняти пропозицію відносно кваліфікації придбання чи збуту майна отриманого злочинним шляхом (ст. 213 ККУРСР 1960 р.), за сукупністю із приховуванням злочину (ст. 186 КК УРСР 1960 р.) чи недонесенням про злочин (ст. 187 ККУРСР 1960 р.), коли винному відомо, у результаті якого саме злочину здобуто майно, не дозволяється, оскільки в такому випадку приховування і недонесення є частиною придбання чи збуту майна, отриманого злочинним шляхом. Прийняття пропозиції про кваліфікацію скоєного за сукупністю в такому разі б означало пред'явлення винній особі вимоги свідчити проти самої себе, що йде врозріз із положеннями кримінального процесу.

Цікаву позицію висловлював усередині XX століття радянський учений МЛ. Якубович, котрий уважав, що коли особа повністю обізнана стосовно всіх умов злочинного придбання чужого майна, наявною буде співучасть у злочині. Даний автор указував, що лише в тих випадках, коли покупець тільки в загальних рисах знав, що майно здобуто злочинним шляхом, дії його не переростають у приховування й підлягають кваліфікації за ст. 164 (придбання чужого майна, здобутого злочинним шляхом) КК РРФСР у редакції 1957 р.. Однак із такою думкою погодитися неможливо, оскільки незалежно від ступеня обізнаності особи про предикатний злочин, що був джерелом утворення майна, яке вона заздалегідь не обіцяючи придбавала чи збувала, така особа є причетною до злочину, а не співучасником злочину.

Ряд авторів уважають, що для кваліфікації придбання чи збуту майна, отриманого злочинним шляхом, необхідно встановити мету злочину. На думку І. Погребняка, В.Г. Смирнова та інших учених, метою розгляданого злочину є користь, отримання матеріальної вигоди для себе чи інших осіб від учиненого основного злочину. Деякі автори стверджують, що мотив придбання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, є обов'язковою ознакою злочину, ним є користь. Проте з такою позицією вчених слід не погодитися, оскільки ні радянський, ані вітчизняний законодавець не вказав у конструкції складу придбання чи збуту майна, завідомо отриманого злочинним шляхом, корисливої мети чи іншої мети як обов'язкової ознаки розгляданого злочину. Виходити за рамки ознак, які містяться в злочині, установленому ст. 198 ЮС України, ми не можемо. Бажання особи ускладнити чи унеможливити розкриття чи розслідування предикатного злочину, а таким чином, і притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності вирішальної ролі для кваліфікації діянь за ст. 198 КК України не відіграє.

Для притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 198 КК України не важливо, з якою метою та з якого мотиву винна особа придбаває, отримує, зберігає чи збуває майно, здобуте злочинним шляхом. Через те на кримінально-правову кваліфікацію вчиненого мотиви та мета не впливають, проте можуть бути враховані судом при призначенні винному справедливого покарання.

В юридичній літературі виникають питання відносно правової оцінки діянь особи, яка викрадає майно в особи, котра таке майно теж викрала. Так, наприклад, А.В. Зарубін уважає, що викрадення винним завідомо викраденого майна слід кваліфікувати за нормою, яка передбачає відповідальність за придбання майна, здобутого злочинним шляхом. Проте з такою позицією дослідника навряд чи дозволяється погодитися. Також в XIX столітті О. Лохвицький справедливо зазначав, що злодій, котрий викрадає у вбивці частину здобичі, хоч і знаючи про те, що майно це здобуто злочинним шляхом, не стає приховувачем убивці, а є винним у крадіжці.

Відповідальність за заздалегідь не обіцяне придбання майна, здобутого злочинним шляхом, можлива лише за наявності угоди поміж виконавцем чи іншим співучасником учиненого предикатного злочину та причетною особою відносно придбання майна, яке було предметом цього злочину. У разі таємного чи відкритого викрадення майна така угода неможлива. Зазначені дії особи необхідно кваліфікувати залежно від способу викрадення майна (ж крадіжка, грабіж, розбій чи інший корисливий злочин).

← Предыдущая страница | Следующая страница →