Поделиться Поделиться

ДІОГЕН ЛАЕРЦІЙ

(кін. ІІ ст. -поч. ІІІ ст.) - видатний письменник стародавньої Греції, якого зазвичай визнають доксографом, тобто автором твору, що містить опис свідоцтв про позиції, точки зору та погляди видатних мислителів еллінського та елліністичного світів. Автентична назва єдиного збереженого твору Д.Л. (у рос. виданнях - "Про життя, вчення та вислови знаменитих філософів") не відома, він складається з десяти книг, та в різних джерелах отримував наступні найменування: "Діогена Лаерція життєпис та міркування тих, хто здобув слави у філософії, і в стислому вигляді перелік поглядів кожного вчення" (паризький рукопис 1759), "Життєпис філософів" (згідно Сопатру), "Історія філософ" (згідно Стефана Візантійського), "Філософська історія" (згідно РОЦІХікса), "Життєпис софістів" (згідно Євстафія).

Текст вказаної праці свідчить про відсутність намагань її автора викласти власну філософську точку зору. Представлений у ній виклад змісту філософських поглядів видатних мислителів античності позбавлений ознак ґрунтовної систематичності та критичного осмислення. Натомість, Д.Л. приділив увагу не лише істотним обставинам життєпису філософів та їх найвизначнішим висловлюванням, проте й випадковим та кумедним обставинам, пліткам. Вчення багатьох знаних мислителів представлені стисло, іноді навіть у формі афоризмів, без пояснень та доведень. Досить часто автор наводить суперечливі відомості з різних джерел, без намагань визначити найбільш варте довіри.

Д. Л. розподілив філософів на "іонійську" (від Анаксімандру до стоїцизму, кн. ІІ-VІІ), та "італійську" (від Піфагора до Епікура, кн. VІІІ-X) гілки. Тих, хто жодним чином не могли бути віднесені до котроїсь з них, автор визначив філософами "спорадичними". У цілому Д. Л. навів посилання на 300 творів та 200 авторів.

Недоліки та сумнівність історико-філософського характеру твору Д.Л. не зменшують видатного значення його зусиль для світового наукового співтовариства. Адже це єдина праця доби Античності, котра збереглася, що містить безцінні відомості про творчість мислителів, які сформували витоки постання європейської філософії та науки.

Г. В. Бокал

ДОСОКРАТИЧНА ФІЛОСОФІЯ (досократики)

Д.ф. є терміном в історії філософії, котрий відбиває водночас як назву періоду в розвитку історії давньогрец. філософії (тобто стосується проблем періодизації історико-філософського процесу), так і своєрідний характер філософської творчості, притаманний початкам філософування в Елладі.

Цілком очевидно, що префікс "до-" визначає не лише телеологічну спрямованість розвитку мисленної практики певної сукупності постатей давньої грец. філософії - "до Сократа", проте й спонукає до визначення початку для цього типу філософії, тобто періодизує певний тип філософування. Філософія досократиків своєрідним чином збігається з поставанням такої духовної справи як філософування. Саме представники Д.ф. вербалізували завдання і цілі філософії - за визначенням Піфагора чи пітагорійців - "любові до мудрості", "любомудрія"; філософ - "приятель мудрості" (не "мудрець", бо мудрість має тільки божество).

Чітке і найсистематичніше означення "перших філософів" надав Арістотель у "Першій філософії" ("Метафізиці"), з'ясовуючи для власних потреб предмет та зміст філософії: "З перших філософів... Талес, що був засновником того роду філософії". Тобто, за основу визначення початку філософської практики береться, по-перше, літературна спадщина саме давньогрец. мислителів, а, по-друге, особистий висновок філософа пізнішої доби з даної ж давньої грец. філософії. За винятком Арістотеля, посилання на Талеса (Фалеса) та інших "перших" філософів знаходимо в Платона, Теофраста, Діогена з Лаерти (Діогена Лаерція) та ін. Перелік "засновників" філософії встановлений дослідниками грец. літератури і філософії на основі систематизації та аналізу збережених письмових свідчень у ХVІІІ-ХІХ ст. н. е.

Таким чином, всі матеріали давньої грец. словесності та письменства до життя і творчості Талеса відносять до перед філософської доби, а завжди, що стосується Сократових життєвих та пожиттєвих подій в історії філософії, становить вже "Сократичний період" і далі. Хронологічно це відповідає часовому відтинку з VI ст. до н. е. (рік народження Талеса за Свідасом та Діогеном з Лаерти є 640/637 до н. е.) до IV ст. до н. е. (роки життя Сократа визначаються 470-399 до н. е.). Досократичний період є не лише першим у розвитку історії давньогрец. філософії, проте й першим в історико-філософському процесі, котрий відбиває генезу філософських проявів від "перших" філософів грец. античності до сучасності.

Періодизація давньогрец. філософії чітко встановлена й прийнята у філософському співтоваристві. Вирізняють три найзагальніші періоди в розвитку давньої грец. філософії. Перший - досократичний період (філософія досократиків); другий - сократичний період (період високої класики), котрий включає досягнення найперше Сократа, далі Платона і Арістотеля; третій період - доба еллінізму, яка охоплює зразки переосмислення попередніх досягнень у працях представників різних шкіл та напрямків. До уточнюючих періодизації! відносять такі, в яких наявні додаткові узагальнення - взаємини софістів та Сократа, як наприклад, можуть розглядатися як виокремлений своєрідний тип полемічної філософії, відмінний суспіль і від досократичних зразків, і від генетично системних філософій Платона та Арістотеля. Для підтвердження рецептивної (сприймаючої) природи культурного середовища давнього Риму в історії філософії широко застосовується термін "елліністично-римська" філософія, оскільки ідейна вартість більшості з творю римських авторів може бути оцінена лише у призмі безпосереднього їх зв'язку з творчим джерелом відповідного грец. автора. Окремим рядком можуть оголошуватися традиції шкіл, які виникли на ґрунті спадщини певного мислителя - "піта горищі" ("Ускладнення викликає навіть визначення пітагорійцям належного місця у викладі історії філософії" - С. М. Трубецкой), "сократичні школи" та ін. Проте найістотнішим для всіх існуючих періодизацій історії давньої грец. філософії залишається орудування переліком чітко визначених імен діячів філософської, літературної та мистецької царини (стиль та мову досократика Анаксагора вважають класичною літературною і науковою мовою, а філософ Платон розпочинав творчу діяльність поетом, глибоко досліджуючи теорію віршування Гомера) та зібранням збережених чи зафіксованих в інших джерелах писемних пам'ятках.

Тривале панування Геґелевої історико-філософської парадигми в оцінках філософії досократиків визначило у сфері нашого власного історико-філософського досвіду ті незначні обсяги уваги, які традиційно надавались змісту цього періоду. Логіцизм у розбудові принципів історико-філософського поступу вихоплював творчість лише незначної кількості постатей, яка вже більше століття незмінно мігрує з підручника до підручника з історії філософії, визначав ланки та послідовність розгляду. Хоча лише в І частині "Фрагментов ранних греческих философов" за порядковим покажчиком у розділі "Фрагменты греческих философов VI-V вв. до н. е." вказано 61 позицію, згадано 73 імені та 2 школи.

За прийнятою схемою зміст філософії досократиків обмежується розглядом таких складових: 1) Міланська школа філософії (Талес, Анаксімандр, Анаксімен) як перша суто філософська школа, та послідовники мілетців в особі Гіппона з Самосу та Діогена з Апполонії; 2) Філософія Геракліта з Ефесу (Ефеського); 3) Пітагор та філософія пітагорійців; 4) Ксенофан і Елейська школа філософії (Парменід, Зенон та їхній послідовник Мелісс із Самосу); 5) Тематичний частина під назвою "Натурфілософія V ст. до н. е.", в якому розміщені виклади філософії Емпедокла з Акраганту, Анаксагора з Клазомен та в) Атомістика Левкіппа-Демокріта; 7) Філософія софістів, яка за характером думки та культурним значенням більше належна "Сократичному періоду", ніж "Досократичному періоду" розвитку грец. філософії.

Подібний арістотелівсько-геґелівський шаблон змізерював значення інших постатей в історії давньогрец. письменства для започаткування та розвитку філософської думки. Стосовно більшості з постатей досократичної думки існує немало важливих свідчень, які спонукають до перегляду векторної, з зазначеним чітким початком, схеми вирішення питання про начала філософської практики, а, відтак історичної оцінки значення Д. ф. Дані свідчення, проте, перебувають у розділах не філософського, а літературно-мистецького письменства. Зрозуміло, що таких прикладів дозволяється відшукати досить багато. Вони постають на сполученні філософської та філологічної писемності, породжують проблеми визначення початків філософської практики з огляду на своєрідний характер визначення предмета філософії тим чи іншим філософом, тими чи іншими філософіями. Через те і оцінки філософії досократиків розбіжні до протилежностей.

Для всіх істориків філософії, які тим чи іншим чином сприйняли концепцію розвитку філософського знання Ґ. В. Ф. Геґеля, філософія досократиків розглядається як попередні вправи світового духу перед появою таких вершин грец. думки як філософія Платона та Арістотеля. Даний мотив є переважаючим і практично у всіх історіях філософії, створених чи тих, які мали обіг у радянську добу. Геґелізм був у цій порі стрижневою парадигмою мислення та сприйняття історичного матеріалу. Проте, також в XIX ст. були проголошені поодинокі, і через те екстравагантні для філософської спільноти того часу, оцінки спадщини досократиків, які принципово різняться від щойно згаданої. Рос. філософ П. Л. Лавров у своїй праці "Критична історія філософії" (1873) дає розгорнутий виклад однойменної праці з історії філософії: "Критична історія філософії" доц. Берлінського ун-ту б.Дюрінґа (див.: Duhring Е. Kritische Geschichte der Philosophie von ihren Anfangen bis zur Gegenwart. 2-te vermehrte Auflage, Berlin, 1873) - маловідомого в нас як історика філософії, і цілком знаного як візаві Ф. Енгельса по роботі останнього "Анти-Дюрінґ". Навіть в оцінці спадщини досократиків цими двома представниками нім. думки яскраво виявляється конфлікт геґелізму (Ф. Енгельс) з іншими типами філософії (Є. Дюрінґ).

Осн. положення цього викладу мають такий вигляд - за Дюрінґом, найсильнішими представниками давньої грец. думки є особливо ціновані елеати, Анаксагор, Емпедокл, і, насамкінець, Сократ: "Спеціальний виклад засвідчить, що головні представники досократівської філософії з особливою виразністю закарбовують у сприйнятті речей певні необхідні форми пізнання і уяви... Дані форми пізнання та мислення вичерпують...область філософії, так що залишається зовсім небагато зробити справ такого ж роду і у через те ж напрямку... Відтак повнота творчої сили обмежується періодом, котрий завершується раніше Сократа"; Платон стає виразником поворотної точки розвитку грец. філософії, а згодом і занепаду; Арістотель позбавляється права на творчий чинник у філософічних пошуках: "З ним ми дійшли до закінчення творчої діяльності грецького духу"; Арістотель є радше представником не філософії, а вченості (Лавров П. Л. Избр. произв. в 2 т. - М., 1965, Т. 2. - С. 338-339).

Саме такий вигляд мають рівновіддалені оцінки філософії досократиків. Поміж ними існує ціла плеяда "поміркованих" позицій, з наданням переваги, чи додаткової виразності комусь з перелічених постатей. Вочевидь лише одне, що інтерес до Д. ф. підноситься щораз дужче тоді, коли свідомість певного покоління людей перенасичується науковістю та навченістю, соціальністю, технократизмом, містицизмом чи психологізмом, і виникає нестерпне бажання долучитися до творчої і ясної філософської практики людини.

Т. П. Кононенко

← Предыдущая страница | Следующая страница →