Поделиться Поделиться

Висока класична доба античної філософії

Бере відповідний початок у другій половині V ст. до н. с. У даний період з'являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить відповідний вияв у софістів (від грец. sophistes - мудрість). Пізніше софізмом називали філософський напрям, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у дискусіях. До визначних представників софістів відносять Протагор (бл. 481-411 pp. до н. е.), Горгій (бл. 483-375 pp. до н. е.) та ін.

Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором, означав: "Людина - міра всіх речей". Те, що приносить людині задоволення, - добре, а те, що спричиняє страждання, - погано. У межах теорії пізнання багато хто з софістів стали релятивістами. Так, Горгій вважав, що в теорії пізнання діють три тези. Перша: нічого не існує; друга: коли щось і існує, пізнати його неможливо; третя: коли й можливо пізнати, то передати і пояснити іншому неможливо. Та софісти вчили не тільки риториці і філософії, а й займалися математикою, поезією, музикою, астрономією, вивченням мови.

Величезний вплив на античну і світову філософію мав Сократ (469-399 pp. до н. е.). Він походив з бідної афінської сім'ї, жив і вчився в Афінах, а потім і сам вчив в Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристіпп, Евклід із Мегари. Справжні погляди Сократа реконструювати дуже складно. Сократ ніколи не вважав себе 28 мудрим. На думку Сократа, він лише філософ, котрий любить мудрість. Один з відомих його висловів "знаю, що нічого не знаю" є, справді, поясненням необхідності глибшого пізнання самого себе. Своїм найважливішим завданням Сократ вважав "виховання людей", зміст якого вбачав у дискусіях і бесідах, а не в систематичному засвоєнні якихось знань. Сократ не залишив жодних рукописів. Його погляди викладені в працях Платона, Аристотеля. Будова світу, фізична природа речей непізнанні, пізнати можемо тільки самих себе. Це розуміння предмета пізнання Сократ висловив формулою: "Пізнай самого себе". Головне у знанні не теорія, а практика мистецтво жити. Знання, за Сократом, є думка, поняття про загальне.

У центрі філософії Сократа постає людина, її ставлення до сім'ї, суспільства, законів і, що важливо, - ставлення до богів. У бесідах та дискусіях Сократ звертає увагу на пізнання суті доброчесності. Основними доброчесностями він вважав стриманість (як вгамовувати пристрасті), мужність (як долати небезпеку) та справедливість (як дотримуватися Божих та людських законів). Дані доброчесності людина здобуває шляхом пізнання та самопізнання. У бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, котрий назвали діалектикою (від грец. dialektike - мистецтво вести бесіду, розмовляти). Мета методу - досягти істини виявленням суперечностей у твердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних питань.

Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був Платон (427-347 році. до н. е.). Він походив з афінського аристократичного роду. Справжнє його ім'я - Аристокл, а Платон - прізвисько (від грец. platus - широкоплечий). Платон був засновником філософської школи, відомої під назвою Академія. Він - перший най відомі ший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого часу, які він писав у формі діалогу. Серед них: "Апології Сократа", "Закони", "Банкет", "Держава", "Федр", "Тімей" та ін. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглянуто проблеми людини і суспільства.

Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про Ідеї, згідно з яким світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому через те, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення об'єктивного ідеалізму: ідеї існують об'єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей.

На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і завжди його вчення про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути в людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби чи ворожнечі. Усі існуючі на основі цього держави - держави негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом ладу такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання.

У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання - це знання чисел і заснованих на числах науках; недостовірні знання - емпіричні знання, тобто знання, отримані на основі відчуттів.

У 367 р. до н. е. слухачем Академії Платона стає сімнадцятирічний Аристотель (384-322 році. до н. е.) - один із найвидатніших старогрецьких філософів. Згодом він стає вчителем сина македонського царя Філіппа П - Олександра, майбутнього видатного полководця. Аристотель залишив по собі величезну творчу спадщину (150 наукових праць і трактатів). Най відомішими його творами є "Фізика", "Метафізика" ("Перша філософія"), "Органон" (розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат "Про душу", етичні твори "Евдемова етика", "Велика етика", політико-економічні твори "Політика" і "Економіка". Головні положення філософії Аристотеля найповніше викладені у праці "Метафізика"1. Найперша філософська проблема, за Аристотелем, - предмет філософії. Він вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія - водночас і матеріальне, і ідеальне. Вивчення ідеального - кінцева мета філософії.

Аристотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним ставленням до вчення Платона і пов'язаний відомий вислів Аристотеля: "Платон мені друг, втім істина дорожча". Аристотель доводить, що ідеї - лише копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ разом з тим критикував атомістичний матеріалізм. У ході даної критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови - матеріальна та ідеальна. Матерію Аристотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Активний початок - це форма. Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Аристотеля, форма - перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог - це перший двигун природи і кінцева причина світу.

Проблематика людини у філософії Аристотеля знаходить своє відбиття у трактаті "Про душу", котрий присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття і пам'яті людини. Душа-причина і початок людського тіла. Усі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність", чи ентелехію (здійснення).

У гносеології Аристотель критикував скептицизм попередників і стверджував можливість пізнання світу. Він визначав явище і сутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. Втім Аристотель протиставляв раціональне чуттєвому. Розум у Аристотеля може існувати самостійно, незалежно від почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Аристотель розрізняв пасивний розум, котрий відображає буття, і активний, котрий створює світ. Межа наближення людини до Бога залежить від співвідношення в ній пасивного і активного розуму.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні тим більше античної філософії. Проте вона завершує найзмістовніший період в історії філософії, котрий часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалася також в античний період, відігравала визначальну роль в епоху Середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

← Предыдущая страница | Следующая страница →