Поделиться Поделиться

Співвідношення в людині природного, соціального, персонального та трансцендентного. Вихідні цінності людського буття

Чим виправдане виділення для аналізу людини відношення природного та соціального? Перш за завжди тим, що у певному плані природне та соціальне постають протилежностями: соціальне обмежує природне, вводить його в певне впорядкування, регулювання, регламентацію, при через що завжди останнє здійснюється з участю свідомості.

Звідси випливають тези, що їх висловлювали вже давньогрецькі софісти, серйозно загострював Ф. Ніцше, по-своєму подавали 3. Фрейд та А. Камю:

природне і соціальне несумісні, вони перебувають у вічному антагонізмі;

соціальне обмежує, навіть - знищує природне, проте природне своїми безмежністю та спонтанністю постає єдиним та невичерпним джерелом будь-якого змісту та новацій в сфері соціального.

Таким чином, природне - єдиний живий та рухливий корінь сущого, а соціальне накладає на фонтанування природного заборони, обмеження, норми, регламентації. Через це, за З.Фрейдом, психіка людини завжди перебуває в стані внутрішнього розладу. З іншого боку, неважко уявити собі, що було би з людиною, якби вона залишилася в лоні недоторканого природного: її потреби були би суто вітальними, і, таким чином, в неї не було би прагнення пізнавати, творити, вдосконалюватись.

Співвідношення природного і соціального постає внутрішньою проблемою людського способу буття, тобто лише на соціальному рівні життєдіяльності людина стикається із колізією поміж ними. І лише на соціальному рівні виявляються та розкриваються ті властивості природного, які входять в конфлікт із деякими характеристиками соціального.

Згідно, дозволяється стверджувати, що протистояння природного та соціального є суто соціальним, а конфлікт поміж стихійним та регламентованим виявляється як конфлікт поміж різними складовими процесу соціальної людської життєдіяльності. Для людини не існує просто природного, а існує природне, виявлене через соціальне, так само, як не існує чистого соціального, а існує соціальне на грунті природного.

Тварини, як правило, дуже обмежені в своїх можливостях набувати індивідуальний досвід, проте навіть тоді, коли його завжди ж здобувають, вони неспроможні передавати даний досвід, накопичувати, зберігати, тобто - збагачувати ним усіх інших представників свого роду. Саме дані здатності людина здобуває завдяки соціальному - штучно виробленим засобам діяльності, які матеріально закріплюють та виражають предметний зміст людської життєдіяльності.

В межах соціального проявляються і інші надзвичайно важливі сторони людського єства, зокрема - людська особистість (персональність) та прилучення людини до трансцендентного.

Людська персональність - це індивідуалізована людська цілісність, що проявляє себе через здатність людини бути самодіяльною, продукувати свою життєву активність виключно із свого внутрішнього духовного центру. Біологічно (тобто - матеріально) людина в процесі свого життя (коли воно є досить тривалим) не залишається тою ж самою: за даними медицини абсолютна більшість клітин нашого організму через сім років замінюється новими; найбільш стабільними лишаються в нас генетична програма та нервові клітини. Проте від певного моменту внутрішнього прозрівання крізь завжди життя ми проносимо усвідомлення власної персональної самоідентичності, тобто незмінної ідентичності нашого Я (в деяких мовах даний момент позначається спеціальним словом, яке дозволяється передати нашим словом "Язнь" чи "Яйність").

Персональність - це наше духовне обличчя.

На через що воно тримається? Через що існує ця неперервна внутрішня наша самоідентичність? - Дані питання залишаються дискусійними, проте існує давня традиція пов'язувати персональність людини із її прилученням до трансцендентного, тобто до чогось такого, що перебуває поза межами матеріально-природного. В більшості випадків воно асоціюється із ідеальним, абсолютним, цілісним, собітотожним, сутнісно незмінним, вічним. Неважко побачити в людській персональності прояви саме цих на званих характеристик трансцендентного.

Розглянуте вище сперечання еволюціонізму та креаціонізму базується на вирішення питання про співвідношення природного та надприродного в людині.

За великим рахунком не визнавати людський зв'язок із трансцендентним було би безглуздо, оскільки досить очевидним є те, що деякими звичними своїми характеристиками людина явно виходить за межі фізичного та часткового.

Наприклад, той факт, що ми здатні передавати свої знання та досвід іншим людям, вказує на наш вихід за частковість, одиничність; наша здатність узагальнювати, потенційна можливість пізнавати будь-що, опановувати будь-якими видами діяльності, - завжди це є свідченнями прилучення до трансцендентного. Ясно, що і персональність, і прилучення до трансцендентного постають перш за завжди властивостями нашої духовності, нашої свідомості.

Персональне постає як індивідуалізація трансцендентного, а останнє-як його корені. Вважається, що поза відчуттям нашого прилучення до трансцендентного ми не здатні відчути в собі зміст та сутність персонального (М. Бердяєв).

Скоріше за завжди всі перераховані види відчуттів трансцендентного є лише різними сторонами чи варіантами того ж самого, і у нас є всі

підстави вважати, що у випадку відсутності у якоїсь людини подібних відчуттів в її житті не відбулося чогось найпершого, найважливішого, такого, що виводить нас за межі суто ситуативного фізично-матеріального перебування серед інших речей.

Для будь-якої людини велике значення мають ціннісні орієнтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентного. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (чи в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви відносно людини.

Цінність - це значущість чогось для людини.

Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень та якостей, проте для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у через те сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає найважливішим. Цінність проявляється в нашому прийнятті чогось також до його пізнання чи належного осмислення. З одного боку, це через те що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, через що певні речі (чи стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані "критичні ситуації"") досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей дозволяється впевнено віднести:

насамперед найвищу цінність - саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина - завжди мета, проте не засіб);

із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині;

коли це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань.

Під свободою у цілому розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, відсутністю обмежень; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Проте насправді це не так, по-перше, через те що відсутність обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у через те числі - оцінки й самої свободи як свободи. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності.

До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Як бачимо, тут враховується зв'язок свободи з межами. Проте пізнати і навіть визнати певну необхідність також не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Таким чином, свободи немає поза необхідністю, проте перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому її упорядкувати чи спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов'язана з використанням певних природних необхідностей через їх зміну. Дії людини, яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліпому невпорядкованому рухові. Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити головні позиції у підходах до неї: волюнтаризм - наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі; фаталізм-заперечення будь-якої свободи, віра в те, шо завжди в людському житті наперед та однозначно визначено; детермінізм - визнання внутрішнього зв'язку свободи із необхідністю; оказіоналізм-заперечення можливості існування реальних зв'язків нашої свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв'язків виключно випадковими.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за певними видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види свободи.

Таким чином, можемо зробити висновок: свобода - це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати даний момент із життя не дозволяється, бо людина початково перебуває в становищі "можливості свободи" внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією.

До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління, мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.

← Предыдущая страница | Следующая страница →