Поделиться Поделиться

ПІФАГОР

див. Пітагор.

ПІФАГОРІЙЦІ, ПІФАГОРЕЇЗМ

див. Пітагорійці.

ПЛАТОН

(427-347 до н. е.) - духовний вчитель людства. "Платон, самый мудрый и самый ученый человек своего времени, говоривший таким образом, что завжди сказанное им становилось великим "(Августин).

У походженні П. (від народження Арістокл) злились дві видатні і дуже поважні гілки античної аристократії: рід батька сягає останніх царів Аттіки - Кодридів; рід матері пишався видатним політиком і державним діячем Солоном. Виховання відповідало всім вимогам афінського аристократизму: музика, гімнастика, живопис, поезія. У молоді роки він писав елегії, епіграми, драматичні твори; захоплювався спортом і був переможцем олімпійських змагань.

Роздуми над глибинними питаннями привели молодого П. до філософії. Він навчався в представників різних шкіл: знайомився з натурфілософією в Кратіла - послідовника Геракліта; з аргументами "Єдиного" - в елеатів; з філософією числа і принципами світової гармонії - в піфагорійців; з еристичною майстерністю -у софістів. Це згодом знайшло глибоке і принципове переосмислення в платонівській філософії, зафіксоване в багатьох діалогах, де дійовими особами бесід постають представники різних теоретичних напрямів. Проте знайомство з Сократом примусило усвідомити філософію не як розвагу чи деяке заняття, яким дозволяється займатися час від часу, проте як спосіб життя, розраду для душі, засіб духовного сходження. Дозволяється сказати, що за участю духовного напутника з П. сталося духовне перетворення, нове народження, яке як мету філософського виховання завжди визначав Сократ. Після смерті Сократа П. здійснює подорож на Схід. Повернувшись до Афін, засновував власну філософську школу -Академію, що проіснувала до 529 н. е. здійснив три подорожі до Сицилії до тиранів Діонісія Старшого і Діонісія Молодшого з метою втілити в життя ідею ідеальної держави.

Філософська спадщина П. велика і різнобічна. Вона складається з 23 автентичних діалогів, 8 неавтентичних, 11 сумнівних і 13 листів. Тематично це: вчення про ідею ("Пішій більший", "Протагор"), про душу ("Федр", "Федон", "Філеб"), про пізнання ("Теетет", "Менон"), про космос ("Тімей"), про божественну тріаду ("Тімей", "Держава"), про діалектичний метод ("Парменід", "Софіст")', соціальна утопія ("Держава") тощо.

"Буття" для П. - вічне, незмінне, недоступне чуттєвому сприйняттю і відкривається лише розумовому пізнанню. Проте, на відміну від елеатів, "буття" в П. постає не як "одне", а як "множинне"; це безтілесне, нематеріальне формування - "ідея". Ідея в П. існує реально, об'єктивно, субстанційно і самостійно. Саме вона виступає онтологічною причиною матеріально-тілесного світу. Реальність буття ідеї - поза простором і часом, поза чуттєвим світом, вона -у смислі. Ідею він ототожнює з "буттям": "истинное бытие - это некие умопостигаемые и бестелесные идеи" ("Софіст"). Світ ідей протистоїть мінливому і плинному чуттєвому світу, котрий постійно змінюється, виникає і зникає, проте ніколи не "є". Щоби збагнути ідеї, треба свідомо полишити стан природної людини і перетворитись на філософа: "Нужно отвратиться всей душой от становящегося, тогда способность человека сможет выдержать созерцание бытия" ("Держава").

П. називає ідеї "сутностями" (що від дієслова "бути"). Ідеї становлять сутність чуттєвого світу, що даний людині в досвіді. У цьому ж контексті речі причетні до ідей, і тільки в силу такої причетності отримують своє тимчасове існування. Ідея співвідноситься з річчю як сутність з її явищем. Вона зосереджує в собі смислову повноту речі і величезну життєву силу, що спрямовує її до кінцевої мети; вона - передумова, першообраз речі; її одвічна, породжуюча модель, закон її функціонування; вона становить підґрунтя онтології П. Разом з тим, "ідея" - це не тільки "режим" існування чуттєвого світу, проте й "режим" свідомості, усвідомлення світу, бо виступає своєрідним "горизонтом" предметів, через те що містить у собі для них безліч можливостей. Через те "ідея" становить підґрунтя гносеології П.

Стає зрозумілим, що критика платонівського вчення про ідеї, якому знаходимо в "Метафізиці" Арістотеля, не у всьому справедлива. Так, П. надає ідеям субстанційну первинність буття, на відміну від перебування чуттєвого світу, проте, його світ ідей протилежний останньому рівно настільки, наскільки мислення людини трансцендентне її відчуттям. Своїм існуванням світ ідей не подвоює світ речей, а містить сутнісні орієнтири останнього. Таким чином, ідея не відірвана від речі, а обумовлює її існування, через те речі не тільки отримують можливість існування, проте постають відкритими для пізнання. Висунуті Арістотелем теоретичні претензії до П., скоріше, дозволяється віднести мегарській школі, якому, до речі, піддає критиці сам П. у діалозі "Парменід".

Щоби уникнути проблем елеатів і мегариків, П. вводить поняття "Єдиного", яке в нього не співпадає з розумінням "буття" (як це мало місце в елеатів). "Єдине" П. не є "буття", воно вище останнього, бо становить собою умову і "буття" (світу ідей), і "небуття" (матерії як принципу становлення). "Єдине" виступає джерелом будь-якого існування, будь-якої множинності і без його єднаючої сили неможливе існування ані ідеї, ані речі (бо кожне "одне" має сенс існування при наявності "іншого") ("Парменід"). Через те П. і його послідовники - платоніки і неоплатоніки - ототожнюють "Єдине" з "Благом", до якого завжди прямує, і, завдячуючи якому існуюче отримує власне буття. Воно трансцендентне і перевищує будь-які визначення, бо недоступне розумінню. Для означення такої величі краще вдаватись до апофатики, позначаючи, чим "Єдине" не є.

Досліджуючи сенс людського і суспільного існування, П. спирається на раціоналістичний підхід Сократа до проблем етики, згідно з яким умовою моральнісних вчинків виступає істинне знання. П. долає суб'єктивізм софістів у питаннях пізнання в справі досягнення єдиного і об'єктивного знання. Робота з поняттями, встановлення родових і видових відносин поміж ними отримала назву діалектики. Для П. діалектика постає як метод поділу єдиного на множинне, зведення множинного до єдиного і структурного уявлення цілого як єдино-розподіленої множинності ("Федр"), як принцип розгортання світу ідей і становлення матеріального космосу, відповідного шляху пізнання. Діалектика є єдиним способом існування ідей (і чуттєвого світу) і методом їх пізнання. Серцевиною діалектики є вчення про єдність протилежностей ("Софіст", "Парменід" та ін.). П. також належить розробка гіпотетико-дедуктивного методу, що був не тільки корисним для філософії, проте й мав велике значення для розвитку наукового знання, наприклад, математики.

Подібно до того, як завжди суще поділено на дві сфери - довічних і самосущих ідей та залежних від них речей чуттєвого світу, мінливих і вторинних, - так і в людині розрізняють безсмертну душу і смертне, тлінне тіло. За П., сутність душі полягає в її саморусі: завжди, що рухається, тобто рухає самого себе, - безсмертне, тоді як завжди, що приводиться у стан рухомості чимось ззовні, - скінчене і смертне. Щоби обґрунтувати необхідність зв'язку душі і тіла, П. пропонує гіпотезу, що душа складається ніби з двох "душ": вищої - розумної, за допомогою якої людина може споглядати світ довічних ідей і яка прагне "блага", і нижчої - чуттєвої. У свою чергу, чуттєва душа також має більш шляхетну "частину" - афективну, і менш шляхетну. Кожна з "душ" має відповідний орган, пов'язаний з її діяльністю. Так, розумна душа перебуває в мозку; афективна - в серці; а найнижча - в печінці. Шляхетна частина чуттєвої душі формує суспільні якості людини, тобто благородні відчуття: радість, хоробрість тощо. А нижча частина душі наближує людину до тваринного і, навіть, рослинного світів; вона відповідає за самозбереження, харчування, розмноження, а всі її зусилля спрямовані на суто чуттєві насолоди. На відміну від першої частини чуттєвої душі вона роз'єднує людей. Тіло - це темниця душі, від якої остання має звільнитися. Звільнення досягають шляхом пізнання ідей, які споглядає розумна душа - в цьому і відкривається призначення людини.

З вченням про попереднє існування душ П. пов'язує концепцію пізнання як пригадування. До втілення душа кожної людини перебувала в надчуттєвому світі і мала можливість споглядати ідеї. Вони мають відбиток в її "пам'яті", до пробудження якої спонукає перебування в чуттєвому світі і розмірковування над сутністю останнього. Таким чином, пізнання - це пізнання ідей, процес пригадування того, що бачила душа до занурення в тіло ("Менон").

Важливе значення у філософії П. має вчення про тріаду - три онтологічні субстанції буття: "Єдине", "Космічний розум", "Світова Душа" ("Тімей").

П. - автор політичної утопії ("Держава").

Філософські виклади П. згодом відтворювались в історії теоретичної думки під назвою платонізму - вчення, яке вважає підґрунтям буття ідеальні сутності, в основу пізнання кладе інтелектуальне зусилля, що йде від інтуїції, а досвід оцінює тільки як результат, а не джерело, і в етиці пропагує перевагу вічних цінностей. Вплив П. на розвиток філософської думки важко переоцінити.

О. В. Александрова

← Предыдущая страница | Следующая страница →