Поделиться Поделиться

АВЕНАРІУС (AVENARIUS) РІХАРД

(1843-1896) - швейц. філософ, психолог, вчений, один із засновників емпіріокритицизму разом з Е. Махом, представник другої історичної форми позитивізму, приват-доц. Ляйпцігського (1876), проф. Цюріхського (1878) ун-тів. Осн. твори: "Філософія як мислення про світ за принципом найменшої витрати сил" (1870), "Критика чистого досвіду" (т. 1-2, 1888- 90), "Людське поняття про світ" (1891), "Про предмет психології" (1894-95) та ін.

А. продовжив перетворення філософії у філософію науки, оскільки він вбачав метафізичність "першого" позитивізму у визнанні існування реальності, хоча й непізнаванної, у побудові картини світу та його законів. Поняття "емпіріокритицизм", яке було введено в обіг А., означає "критика досвіду". Досвід розуміється в найширшому смислі - сприйняття предметів, образи, ідеї, судження, оцінки тощо. Уявляти, думати, мріяти - значить мати особистий досвід. Проте, щоби досвід був критично використаний, його потрібно якимось чином виразити. З огляду на те, що, за А., будь-яке висловлювання є досвідом, він критично розглядає неосяжну масу тверджень. Сукупність даних досвіду (згідно, відчуттів) являє собою світ. Критика досвіду - це очищення досвіду від різноманітних фантазій, міфологічних уявлень, традиційних філософських категорій, таких як матерія, дух, необхідність, причинність, субстанційність тощо, оскільки вони не містяться в досвіді, а є привнесеними домішками, внаслідок чого виникає хибне уявлення про світ. Щоправда, А. згодом дійшов висновку, що досягнути повного очищення ("абсолютно чистого") досвіду неможливо. Внаслідок критики досвіду А. створив "універсальне вчення про світ", ключове поняття якого - "природне поняття про світ", виходячи з якого він розбудовує власну філософську систему: а) закон життєвого ряду і пов'язану з ним біологічну теорію пізнання; б) теорію інтроекції та вчення про принципову координацію.

У1909 В. І. Ленін опублікував працю "Матеріалізм і емпіріокритицизм" з характерним підзаголовком "Критичні зауваження про одну реакційну філософію", в якій піддав критиці вчення А., Е. Маха та ін. Ленінська характеристика "емпіріокритицизму" Маха і А., чи "махізму", ширше - "емпіріокритиків" і "махістів" як "суб'єктивно-ідеалістичних" і "реакційних" учень, призвела до нігілістичного ставлення офіційної радянської філософи до них і унеможливлювала об'єктивні підходи до наукових досягнень цих західних мислителів.

АКСІОЛОГІЯ

Філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та структурі ціннісного світу, тобто про зв'язок різноманітних цінностей поміж собою, з соціальними і культурними факторами та структурою особистості. Проблема цінностей у широкому значенні виникала в періоди знецінення тієї чи іншої культурної традиції і дискредитації ідеологічних засад суспільства. В античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні та релігійні) характеристики включалися в саме поняття реальності, істинного буття. Вся традиція ідеалістичного раціоналізму від Платона до Геґеля і Кроне відрізнялася нерозчленованістю онтології та А., буття і цінності. А. як самостійна галузь філософського дослідження виникає тоді, коли поняття буття роздвоюється на два елементи: реальність і цінність як об'єкт різноманітних людських побажань і устремлінь. Головне завдання А. - показати, як можлива цінність у загальній структурі буття і яке її відношення до "фактів" реальності. Вирізняють такі типи А: натуралістичний психологізм, трансценденталізм, персоналістський онтологізм, культурно-історичний релятивізм і соціологізм. До першого типу вчень про цінності відносять погляди А. Майнонґа, Р. Б. Перрі, Дж. Дьюї, К І. Льюїса. їх поєднує аксіологічне положення про те, що джерело цінностей перебуває в біопсихічно інтерпретованих потребах людини, а самі цінності можуть бути емпірично фіксовані як специфічні факти реальності, що споглядаються. Для аксіологічного трансценденталізму, що переважно розвивався Баденською школою неокантіанства (В. Віндельбанд, Г.Ріккерт), цшність - це ідеальне буття, буття норми, що співвідноситься не з емпіричною, а з "чистою" трансцендентальною чи "нормативною" свідомістю. Будучи ідеальними предметами, цінності не залежать від людських потреб і бажань. Персоналістськи-онтологічна теорія цінностей, найбільш відомим представником якої був М.Шелер, розглядає реальність ціннісного світу як таку, що гарантована "позачасовою аксіологічною серією в Богові", недосконалим відображенням якої є структура людської особистості. Тип особистості визначається властивою відносно неї ієрархією цінностей, що й є її онтологічною основою. Прагнення вивільнити А. від релігійних передумов (Н.Гартман) породжує проблему незалежного існування сфери цінностей. Для культурно-історичного релятивізму, біля витоків якого стояв В. Дільтей, характерною є ідея аксіологічного плюралізму, тобто багатоманіття рівноправних ціннісних систем, які розпізнаються за допомогою історичного методу. По суті це означало критику самої програми загальної теорії цінностей, яка абстрагується від культурно-історичного контексту і увіковічнює якому-небудь одну "справжню" систему цінностей. При цьому для багатьох послідовників Дільтея характерним був інтуїтивістський підхід до трактування ціннісного сенсу культури (напр., у Шпенґлера, Тойнбі, Сорокіна та ін.). Макс Вебер у своїй "розуміючій соціології" запозичив у неокантіанців уявлення про цінності як норми, способом буття яких є значущість для суб'єкта, і застосував його в інтерпретації соціальної дії та соціального знання.

← Предыдущая страница | Следующая страница →