Поделиться Поделиться

ДЮФРЕН МІКЕЛЬ

(1910-1995) - франц. філософ і естетик; застосував феноменологічний метод Гуссерля для аналізу естетичного досвіду, зазнав сильного впливу ідей Гайдеґґера і Мерло-Понті, згодом - Адорно і Маркузе. У праці "Феноменологія естетичного досвіду" (1953) досліджує почуттєво-сенсовий рівень суб'єктивності в художньо-естетичному вимірі. Досліджує онтологію естетичного досвіду, можливості якого визначаються особливого типу афективним апріорі, яке ідентичне екзистенційному і космологічному повороту буття. У такому повороті мистецтво розкриває людську подобу речей, єдність людськості і природності. Після студентських виступів 1968 Д. зосереджує увагу на проблемах естетизації повсякденності, виголошує ідею оновленого мистецтва - мистецтва-гри. Останнє вносить художню практику з її творчою свободою в повсякденність, надаючи їй святковості і неперервності культурно-революційної ходи.

І. В. Бичко

ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ФІЛОСОФІЯ

Світоглядно-гуманістичне спрямування окцидентальної філософської культури XIX-XX ст., що формується за доби Відродження (Реформація, бароко, романтизм, кордоцентризм) як опозиція антропоцентричній натуралістично-раціоналістичній світоглядній програмі Ренесансу і Просвітництва Нового часу. На противагу новочасній редукції філософської тематики до гносеології, що призводить до підміни багатовекторної взаємодії природної і духовної реальності епістемологічним суб'єкт-об'єктним відношенням і, зрештою, внаслідок раціоналістичної метаморфози духовності до розуму (ratio), до "знедуховлення" ("оприлюднення") духу, що обертається відтоді на натуралістичний феномен "світла самої природи" чи "мислительної субстанції" (Декорт), Е. ф. реалізує себе як "онтологічний поворот" у філософії. "Онтологічний" поворот чітко накреслюється вже в кордоцентричній інтенції Паскаля, котрий наголосив на онтологічній фундаментальності духовної реальності ("серця") відносно гносеологічної, і духовної вторинності "розуму" ("логіки голови") відносно духу ("логіки серця"). Кордоцентрична лінія продовжується Ф. Геймстергейсом (ідея існування у світі не тільки "фізичного", проте й "морального" чинника), знаходячи подальшу підтримку в нім. романтизмі XIX ст. Так, на думку Гарденберґа (Новаліса), моральний аспект світу "закритий" для раціонального знання, людина долає цю "закритість" притаманним їй особливим "моральним" - "серцем". Світоглядно-естетичній стилістиці ренесансного раціоналістичного класицизму протиставляється романтично-барокова свідомість, східноєвропейським (українським) аналогом якої виступає угрупована в елліністично-візантійській ("ареопагітичній") традиції "внутрішньої людини" потужна світоглядна культура українського бароко ("філософія серця" Сковороди, Гоголя, Юркевича та ін.). Лідер нім. романтизму Ф. Шлеґель своєю роботою "Філософія життя" (1827) дає поштовх формуванню потужного екзистенційного напрямку, відомого під йменням "філософії життя", головний сенс якого - онтологія ірраціонально-життєвої духовності, воля - був наголошений також в 1819 на сторінках праці А. Шопенгауера "Світ як воля і уявлення". Первинною реальністю у філософії життя є цілісний життєвий процес, в якому також не визначились межі поміж матерією і духом, котрий постає також недиференційованим і цілісним потоком життєтворчості і тим протистоїть будь-якій раціонально-дискурсивній визначеності неорганічного, механічного існування. Активним чинником життєвої реальності являє себе "воля" (Шопенгауер, Ніцше), "життєвий порух" (А.Берґон), "тлумачне розуміння" (В.Дільтей), "доля", як історичний час (О. Шпенглер) та ін. Від нім. романтизму (Ф. Шляйермахер) і філософії життя (В. Дільтей) простягається лінія до герменевтики, філософська генеалогія якої тягнеться також від ранньохристиянської екзегетики, і яка є філософським вченням про інтерпретацію (тлумачення) та розуміння. На ранніх своїх етапах (у ХІХ ст.) герменевтика певною мірою зберігала також методологічно-гносеологічний характер, проте в XX ст. ("герменевтика фактичності" в М. Гайдеґґера) під впливом феноменології вона завжди більше набирає ознак філософської онтології, оскільки фундаментальною реальністю феноменолога є нерозчленований на суб'єкт і об'єкт єдиний "життєвий світ" (Lebenswelt). У результаті герменевтика стає феноменологією людського буття, тут основним питанням стає вже не питання про умови, за яких суб'єкт може щось зрозуміти, а про те, яким має бути суще, буття якого полягає в розумінні. Внаслідок сказаного пізнавальний (гносеологічний) аспект герменевтики обмежується завданнями тлумачення (інтерпретації). Саме такий підхід є характерним для Г.-Ґ. Ґадамера, згідно до якого мова постає місцем розкриття істини буття. Цим же шляхом йде К.-О. Апель, прагнучи "синтезувати" аналітичну філософію з екзистенціалізмом. Дещо специфічною постає позиція П. Рікера у світлі його зусиль реабілітувати гносеологічно-рефлексивний аспект герменевтики. У зв'язку з розмовою про герменевтичну сторону Е. ф. ми змушені були вже торкнутися і її феноменологічної сторони. Заснована Е. Гуссерлем феноменологія являє собою опис смислових структур свідомості і предметностей, котрий здійснюється в процесі "винесення за дужки" (чи - "епохе") фактів існування (буття предметів) і психологічної діяльності спрямованої на них свідомості. Предмет дослідження феноменології - свідомість з т. з. її інтенційності, що є ключовим поняттям у феноменології (термін "інтенційність" запозичене у Ф. Брентано). У дослідженні інтенційної свідомості акцент переноситься з "що" (того, що "виноситься за дужки") буття предмета на його "як", чи розмаїття даностей предмета. Предмет, з т. з. "як", не заданий, а явлений (являє себе у свідомості) і є "феноменом", котрий власне і становить предмет пізнавальних зусиль феноменології. Інтенційний акт, спрямований на предмет, має бути наповнений буттям. Наповненість інтенції буттям Гуссерль називає істиною, а її переживання в судженнях - очевидністю. Остаточного характеру "онтологічний поворот" феноменології набуває в рамках "фундаментальної онтології" М. Гайдеґґера, яка по суті є вже власне філософським екзистенціалізмом, - у Гайдеґґера інтенційного характеру спрямованості на буття набуває вже не свідомість (Bewüsstseni von...), як у Гуссерля, а саме людське буття (Dasein). Іншу версію онтологічного осмислення феноменологічної тематики знаходимо в т. зв. "філософській антропології", започаткованій М. Шелером. У праці "Місце людини у Космосі" (1928) Шелер відзначає, що специфіка людини полягає не в противазі "внутрішнього" "зовнішньому", не в наявності "свідомості" як здатності переживати і "зворотно" повідомляти про стани свого організму, а в здатності опредметнювати свої психічні стани і встановлювати дистанцію у відношенні до самої себе, - інакше кажучи, на відмиту від тварини, що просто тотожна своєму тілу, людина володіє своїм тілом. Тварина "прив'язана" до зовнішнього середовища як до своєрідного "центру", є "центричною" істотою - людина ж "відірвана" від безпосереднього зв'язку з середовищем, є "ексцентричною" істотою. Особливістю людини є "дух", котрий знаменує "екзистенційну незалежність від органічного", "свободу", можливість "зречення" життя і "пов'язаності з потягами інтелекту". Як бачимо, разом з "онтологізацією" гуссерлівської феноменології, остання в Шелера (як, до речі, і в Гайдеґґера) дераціоналізується.

Також один варіант Е. ф. знаходимо у філософії персоналізму (сам. термін "персоналізм" з'являється також в праці Шляйєрмахера "Промови про релігію до освічених людей, що її зневажають", 1799), згідно з яким реальність є множиною окремих духовних існувань ("персон"), пов'язаних у гармонійну цілісність нераціоналізованою комунікацією. Ця гармонія є творінням Верховної персони (Бога). "Персона" є онтологічним поняттям і виявляє себе як фундаментальний принцип буття. Наукова, аналітично-раціоналістична методологія традиційно розглядає людину як "частину" природи (і суспільства). Всупереч цьому персоналісти наголошують на свободі волі кожної персони, спосіб існування якої визначається "самопокладанням", а не впливом середовища. На відмін}' від амер. персоналізму (Б. Боун, Р. Т. Флюеллінґ, Е. Ш. Брайтмен, М. Калкінс та ін.), на позицію якого великою мірою вплинули неогеґельянство (Дж Ройс) та прагматизм, франц. персоналізм, про головні змістовні моменти якого йшлося вище, головні представники якого в 30-40-і році. XX ст. об'єдналися навколо часопису "Еспрі" ("Дух"), зазнав великого впливу Київської школи Е. ф. (М. Бердяєв) та франц. екзистенціалізму (Ж.-77. Сартр).

Оригінальна версія Е. ф. міститься у вченні, створеному в духовній атмосфері філософії життя (А. Шопенгауер, Е.Гартман) австр. лікарем-психіатром З. Фройдом - психоаналіз. Дослідницьке поле психоаналітичної філософії охоплює не просто "внутрішній світ" людського буття, проте й найпотаємніші глибини людського духу - сферу несвідомого, сферу діяння дологічних, досвідомих і алогічних психічних потягів, "заряджених" потужними психічними енергіями, які, за Фройдом, справляють вирішальний вплив на людську поведінку. Досвідомий і алогічний зміст названих психічних імпульсів виключає будь-якому можливість їх раціонального осягнення і через те вимагає специфічних методів і методик тлумачення і "дешифровки" їхнього вкрай ірраціонального (а часом і відверто міфологічного, - напр. "комплекс Едіпа", "комплекс Орфея", "комплекс Прометея" та ін.) змісту. У цьому плані психоаналіз впритул зближується з ідеями "філософської міфології" Ф. Шлеґеля, герменевтики В. Дільтея і культурології О. Шпенглера, є прямим "відгуком" на заклик Ф. Ніцше "замінити науку міфом". Починаючи з 20-30-хрр. XX ст. психоаналіз величезною мірою поширює відповідний вплив у численних напрямках неофройдизму (Фромм, К. Хорні, Б. Кардінер, Р. Мей та ін.). І, нарешті, у 40-50-хрр. XX ст. формується центральне ядро Е. ф. - власне екзистенціалізм, котрий народжується з формуванням фундаментальної категорії даної філософської теорії - екзистенції, запропонованої данським філософом і письменником С. К'єркеґором. Філософія екзистенціалізму представлена ідеями ісп. філософа і письменника М. де Унамуно, представниками Київської школи М. Бердяєвим та Л. Шестовим (які великою мірою "виросли" на творчості Ф.М.Достоєвського, котрий, у свою чергу, за його визнанням, "вийшов із гоголівської "Шинелі"), нім. філософами М. Гайдеґґером і К. Ясперсом, франц. філософами і письменниками Ж.-П. Сартром, А Камю, М. Мерло-Понтті італ. філософами Н. Аббанъяно та Е. Пачі, сенегальським філософом і поетом Л. Сенгором, японським філософом і поетом К. Нісіда та багатьма іншими. Впливу Е. ф. зазначала також велика група послідовників К.Маркса в XX ст. (Г.Маркузе, Е. Блох, Р. Гароді, Е. Фромм та ін., зокрема і в 60-80-ті році. в Україні).

І. В. Бичко

Похожие статьи