Поделиться Поделиться

Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-X ст. У даний час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У даний самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування - схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, через те для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність поміж схоластикою і містикою полягаю в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, проте до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на через те, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, через те в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Таким чином, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розум}' у справі богопізнання.

У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С. Ериугена (810 - 877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія - з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033 -1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: коли Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його не існування було б недоліком буття, а, таким чином, недосконалістю. Даний схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У даний же час Петро Даміані (1007 - 1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Коли філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання також більше загострюється, бо саме в даний час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій поміж "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).

"Реалісти" вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. Знання цих ідей як найперших істин людина отримує із Святого Письма.

"Номінаїсти" ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ("номіна"), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Через те поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

"Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів" - Росцелін із Комп'єня та (у певний період) Пер Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.

У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Аристотеля. Його твори (за винятком логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Проте вже в ¡231 р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, "Великим" (1206 -1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

У даний же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний відносно богослов'я розвиток, оскільки поміж науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), богослов'я - від загального до часткового (дедукція), філософія та наука є сферами теорії, богослов'я -етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало даної теорії, проте думка про те, що існує певна відмінність поміж знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.

Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Аристотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Аристотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри".

Таким чином, "симфонія " передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на: теологію об'явлення; природну теологію; філософію (яка об'єднувала й всі інші науки).

Тама Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати "до речей" (у божественному промислі - це була позиція "реалістів"), "у речах" (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів "), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номіналістів "). Таким чином, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії". Те ж саме-і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, проте не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати даний орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Коли й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму ".

Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск Асизький (1182 - 1226), Бернар Клервоський (1091 - 1153) та Джованні Бонавептура (1221 - 1274). Останній у своєму творі "Путівник душі до Бога" окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бонавептура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Проте врешті всі дані науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.

У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214- 1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила", що грунтом наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. Иоганн Дуне Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Через те теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.

У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 - 1349), розвиваючи ідеї Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме через те, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза проте, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обгрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутностей (під час обгрунтування) без потреби.

Даний принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.

Представники містики пізнього Середньовіччя Мейстер Екхарт (1260 - 1327), Йоганн Таулер (1300 - 1361), Йоганн Рейсбрук (1293 -1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого

шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. V схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо, глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь котрий буття виходить у з явлення.

В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя уже дозволяється простежити зародки ідей пізніших історичних епох, проте у сфері виключного акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається неперевершеною.

Висновки

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і через те вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних. З одного боку відбувалася "теологізація " філософії, а з іншого - проходила "раціоналізація", "філософізація" теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям" теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософії.

Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов'язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.

У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

Додаткова література з теми

1. История философии в кратком изложении. М, 1991.

2. Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. Львів, 2001.

3. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. К., 1997.

3. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. К., 1997.

4. Петрушенко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування (доповідь для аспірантів та здобувачів-вченого ступеня). Львів, 2008.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.1. Львів, 1997.

← Предыдущая страница | Следующая страница →