Поделиться Поделиться

Проблема істини в пізнанні, її критерії

Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини.

Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати дані знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдіяльності.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина - це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить відповідний вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у через те, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, через те що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, котрий полягає в через те, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, котрий полягає в через те,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, через те що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.

Дані три сторони істини - об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, проте й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

Практика складає єдність пізнання, перетворення й освоєння світу людиною. Дані аспекти світовідношення припускають наявність специфічної пізнавальної активності. Під впливом практичної діяльності людей, зміни її змісту і форм у результаті розвитку суспільних потреб і виникнення нових цілей відбувається таке перетворення змісту і форм пізнання, що складає головну лінію його об'єктивного історичного розвитку.

Говорячи про практику як основу пізнання і критерій істинності знань варто враховувати її абсолютність і відносність. Абсолютність практики полягає в через те, що в конкретному підсумку саме вона підтверджує чи спростовує істинність наших знань. Відносність практики полягає в через те, що її можливості завжди обмежені рівнем розвитку самої людини, її пізнавальних можливостей і здібностей, рівнем розвитку пізнавальних засобів, масштабністю цілей, які людина ставить перед собою на кожному конкретному етапі історії, рівнем людської свободи. Однак ця відносність переборюється поступовим розвитком суспільства, розширенням і поглибленням пізнання навколишньої дійсності, появою якісно нових засобів практичного освоєння світу.

Практика - реальний процес життєдіяльності, у якому і завдяки якому людина, у відповідності зі своїми потребами, інтересами, освоює і творить світ. Оскільки практична діяльність, як за своїм змістом, так і за способом здійснення, носить суспільний характер, вона є не тільки матеріальною діяльністю, проте діяльністю суспільно-матеріальною, чи ж матеріальною діяльністю суспільних індивідів.

Суспільні ж індивіди є носіями свідомості. Зважаючи на це, дозволяється стверджувати, що вони задовольняють свої потреби завдяки діяльності, необхідною складовою частиною якої є свідомість. Таким чином, матеріальна діяльність суспільних індивідів є також свідомою діяльністю, тобто містить розумову діяльність як відповідний необхідний момент.

Володіння свідомістю означає, що люди мають здатність ставити собі певні цілі. Процес досягнення цілі вимагає певних засобів і способів діяльності, його спрямованість визначається змістом мети. Таким змістом є предмети і явища, яких у дійсності також немає (вони існують тільки в бажаній і уявній формі) і, які потрібно створити шляхом зміни дійсності згідно до бажаної форми. Іншими словами, ціль, як передбачення деякого майбутнього стану, дозволяється здійснити тільки шляхом перетворення деякої частини існуючого буття, вступаючи в такий спосіб з ним у протиріччя. Діяльність, що долає це протиріччя, є діяльність, спрямована на досягнення певної цілі. Таким чином, матеріальна свідома діяльність суспільних індивідів є, разом з тим, діяльністю здійснення цілей, доцільна діяльність. Свідома доцільна діяльність по перетворенню предметного світу, що дозволяє переступати за існуючі межі цього світу, саме і складає родовий характер людського буття.

Коли для тварини фізичне відношення до світу є єдиним і адекватним її сутності, то для людини воно є лише одним з аспектів різноманітного спектру відносин. Фізичне відношення здійснюється більш-менш спонтанно, у той час як родове тільки через свідому і доцільну діяльність. У цьому діяльному відношенні до світу людина виробляє, з одного боку, предмети своїх потреб, а з другого, - специфічний предметний світ як свою власну предметну реалізацію. Людина здійснює саму себе як у формі предметів, які безпосередньо в природі не існують, так і у формі своїх людських почуттів.

Практична діяльність людини відрізняється не тільки усвідомленням того факту, що сьогодення змінюється майбутнім, так само як минуле змінилось сьогоденням, а насамперед усвідомленням того, що перетворення сьогодення опосередковується майбутнім. Природні події розгортаються в одному напрямку - від сьогодення, як результату минулого, до майбутнього. У людській практиці в сьогоденні міститься не тільки минуле, проте і майбутнє, представлене у формі цілі. Майбутнє виявляється не тим, чого немає в дійсності в якій-небудь формі, а однією з можливостей, що міститься в сьогоденні і яка, будучи вихоплена людським розумом, виражається у формі вимоги і формулюється у вигляді цілі.

Іншими словами, так зване судження про майбутнє виявляється не знанням про Ніщо, а відображенням можливості, що криється не тільки в "природному субстраті", проте й у діяльності людини. Через форму цілі ця можливість здійснюється за допомогою діяльності людини і переходить з ідеальної сфери майбутнього в реальну сферу сьогодення, що поєднує в собі минуле і майбутнє. Сьогодення, що включає в себе рух до майбутнього, і є практика в її філософському розумінні.

Опосередкованість цілі є однією з найбільш істотних особливостей практичної діяльності людини, особливістю, завдяки якій ця діяльність носить трансцендентний характер (тобто дозволяє виходити за межі даного, наявного буття), а таким чином, відповідна мисленню, яке відкриває перспективи нового, об'єктивно можливого і необхідного. Виходячи з цього дозволяється сказати, що практика є специфічний людський спосіб перетворення деякого предмета з можливості в дійсність. Проте головним, що надає практиці власне людського характеру, є насамперед створення людиною в процесі своєї життєдіяльності нових, "не передбачених природою", можливостей. Пізнавальна діяльність містить у собі можливість продуктів людської праці, виділяючи їх із природного середовища, реалізуючи їхню потенційну можливість і створюючи в такий спосіб особливу реальність.

Людина виділяє нові можливості і формує нові цілі, реалізація яких призводить до створення нових предметів, що не існують у природі. Тим самим практика виявляє також одну свою визначеність і виступає перед нами як процес перетворення абстрактних можливостей у реальні, а реальних можливостей - у дійсність. Людина, незалежно від усвідомлення цього факту, завжди виходить за межі сущого, і тим самим створює новий світ, що ніколи б не виник шляхом простої природної еволюції. У процесі цілепокладальної діяльності людина змінює існуючий світ, перетворюючи його на умови свого існування. Тим самим вона творить свою власну історію і, у кінцевому результаті, саму себе. У процесі діяльності людина формує і розвиває власні сутнісні сили.

Людська виробнича діяльність є особлива форма взаємодії матеріальних перетворень - обмін речовиною й енергією поміж людським суспільством і всім іншим зовнішнім світом, природою. Процес цього обміну - це соціальне перетворення природи заради задоволення людських потреб, опосередковане постановкою свідомих цілей і штучних засобів їхнього досягнення. Суспільний характер людського матеріального виробництва зумовлює безмежність і універсальність практичного перетворення природи людьми на відміну від обмеженого характеру перетворення зовнішнього середовища тваринами. Тварина активна лише стосовно визначеного обмеженого кола зовнішніх предметів і їхніх властивостей. Людина ж виявляється істотою універсальною у через те розумінні, що вона в активному стані, має відношення практично до будь-яких природних утворень. Істотою універсальною людину робить соціальний характер задоволення її потреб і соціальна форма взаємодії з природою. Саме із соціальним характером потреб пов'язане те, що в людей з'являються завжди нові і нові потреби, на основі яких формуються нові цілі. Безмежному зростанню потреб необхідне безмежне перетворення природи, через те що останнє - єдиний спосіб їхнього задоволення. Таким чином, соціальний характер взаємодії людина - природа призводить до того, що практично вся природа, з усім різноманіттям її матеріальних перетворень і їхніх властивостей, здатна стати об'єктом людського перетворюючого впливу. Через соціальний спосіб свого існування людина набуває здатності до нескінченного історичного розвитку завдяки зміні своєї соціальної (а не біологічної) природи, здатність до "олюднення" навколишнього середовища. Потреба в практичному перетворенні природи, в свою чергу, породжує пізнавальну потребу - необхідність пізнати природну дійсність у різноманітті її матеріальних утворень і їхніх властивостей.

Зміна природи людством у процесі матеріального виробництва призводить до зміни самої людини. Матеріальне виробництво виявляється виробництвом не тільки предметів, проте і нових потреб (потреб іншого порядку). Воно є соціальне за своєю сутністю, практичне освоєння природи з метою задоволення потреб людей.

Переробляючи світ речей, люди постійно перетворюють своє власне суспільне життя. І через те людина - це істота історична. Це слід розуміти насамперед як те, що вона повинна у знятому вигляді увібрати в себе досвід всієї історії людства. Сутність людини нерозривна з реальними умовами її існування, які являють собою не що інше, як її "неорганічне тіло", її опредметнені сутнісні сили. У процесі розпредметнення результатів минулого індивід прилучається до історично розвинених сутнісних сил людського роду, роблячи їх змістом своєї власної сутності.

Внутрішні протиріччя людської діяльності, будучи її джерелом, вирішуються самою діяльністю, відновлюючись на якісно нових рівнях. Даний процес призводить до наростання людського в людині, розвитку об'єктивних і суб'єктивних можливостей зміни дійсності згідно з людськими цілями та намірами.

У процесі опосередкування життєдіяльності людини матеріальним виробництвом в силу зростаючої кількості людських потреб виникає необхідність пізнавального відношення до дійсності. Людська діяльність здійснюється в "заданих" об'єктивних умовах, таким чином, для успішної доцільної роботи з реально існуючими предметами необхідне знання їхніх властивостей і закономірних зв'язків. Необхідно враховувати також і соціальні умови діяльності. Таким чином, практика обумовлює необхідність пізнання як цілеспрямованого, активно'творчого усвідомлення закономірностей навколишньої дійсності.

Взаємодія (взаємоперехід, взаємодетермінація) практики і пізнання здійснюється за допомогою загального визначення цілей і використання засобів їхнього досягнення. Проблеми, що виникають у процесі практики, трансформуються в пізнавальні цілі, реалізація яких стає засобом переходу до безпосередньої діяльності. Практика і пізнання взаємозамінюються. Процес пізнання, як правило, завершується виробленням ідеї, що містить у собі не тільки знання про предмет, проте і ціль його практичного перетворення згідно до потреб і інтересів суб'єкта. Будучи первинним джерелом нагромадження емпіричного досвіду, основою формування пізнавальних форм мислення, практика стає пізнанням. У практиці ж пізнання знаходить і своє продовження, чи знаходячи підтвердження своєї істинності, чи наштовхуючись на неможливість реалізації цілей, виявляє хибність в пізнанні, що приводить до постановки нових пізнавальних проблем.

Сутність практики як передумови пізнання полягає саме в через те, що об'єктом пізнання завжди є практично перетворена і пере* утворювана природа, а не просто природа як така. Як істота соціальна (а не біологічна) людина сприймає об'єкти природи згідно до тих значень, що вони набувають у його практиці в силу Його матеріальної взаємодії з ними.

Таким чином, будь-яка форма людського пізнання є осягненням природи, практично перетворюваної людством наданому етапі його розвитку, воно оперує, як вихідними, тими значеннями речей, єдиним засібом встановлення яких є практична, чуттєво-перетворювальна взаємодія з ними людини як соціальної істоти. Маючи справу з предметами зовнішнього світу в ході безпосередньої практичної взаємодії з ними, пізнання виявляє також об'єктивні зв'язки поміж ними, розкриває закони зміни залучених у практику об'єктів природи. І виходячи з цього, воно виводить нові значення, а також установлює потенційну можливість існування таких предметів, з якими людство практично також не взаємодіяло.

У процесі практичної діяльності людині дано пізнати закони розвитку лише цілком визначеного, кінцевого фрагмента дійсності. Проте власна природа пізнання дозволяє йому виділяти з цих законів можливість більш складних взаємозв'язків, можливість існування таких матеріальних утворень, що також не були залучені в процес практичної діяльності. Світ, освоюваний людством з метою задоволення своїх потреб, стає тим фундаментом, на основі якого людина включає в сферу практичного освоєння набагато ширший світ.

Практика як реальний процес життєдіяльності людини, як процес матеріального перетворення світу складає основу універсальної сутності людини як істоти, здатної зробити предметом своєї свідомості і волі закони будь-яких речей і процесів. Людина освоює дійсність не тільки на рівні її безпосередньо сприйманих властивостей, проте і на рівні її закономірних і загальних зв'язків. Вихід на даний сутнісний рівень, перехід межі наявного буття, зумовлені самим характером практичного відношення, що виступає завжди запереченням природної і суспільної даності. І тут варто підкреслити, що практика розуміється не просто як чуттєво-предметна діяльність, а як особливий суспільний процес, котрий хоча і складається з дій окремих індивідів, проте, узятий у цілому, має відносну самостійність стосовно них. Він (процес) розвивається за законами, що не залежать від волі і свідомості людей і не можуть бути зведені до динаміки одиничної практичної дії.

На відміну від окремих актів людської життєдіяльності практика являє собою сукупну діяльність усіх людей у їхньому історичному розвитку. Категорія практики відбиває інтегральний характер людської діяльності, що співпадає з поняттям життєдіяльності, де предметно-чуттєве перетворення світу, перетворення суспільних відносин і самоперетворення, тобто зміна самої людини, утворюють єдиний соціальний процес.

У найзагальнішому плані природу практики дозволяється виразити в такий спосіб: практика являє собою специфічну форму суспільного буття людей. Вона визначає специфічний характер способу життєдіяльності людини (як людини). Практика як матеріально-предметна діяльність містить у собі такі моменти: ціль, предмет діяльності, засоби, саму цілеспрямовану діяльність. Через мету і реалізацію мети практика зв'язується з пізнавальним процесом.

У процесі взаємодії поміж суб'єктом і об'єктом у свідомості людини відбувається формування цілі і визначення засобів її реалізації, що, у свою чергу, породжує суперечності поміж ідеальною ціллю і відсутністю наявності її змісту в дійсності. Через те людина через практичну діяльність прагне до реалізації даної цілі. Процес визначення цілей, таким чином, становить єдність двох моментів - ціле-формування (ідеального визначення цілі) і цілереалізації (реального втілення цілі в об'єктивну дійсність). Завершення процесу формування цілей полягає у втіленні суб'єктивного ідеального в об'єктивному матеріальному - можливість переходить у дійсність.

Доцільно звернути увагу також на один важливий момент цілепокладаючої практичної діяльності. В якості засобів пізнання часто сприймаються абстрактні певні властивості, які відповідають цілі і природі предмета. Проте дані властивості повинні бути втілені в реальному носії. Реальний же предмет, за винятком властивостей, визначених ціллю, має інші, неспіввіднесені з нею властивості, що переносяться незалежно від намірів на результат. За винятком того, засіб, будучи створений як реальний елемент, починає жити власним життям.

вступає у взаємозв'язки і відносини, непередбачені даним приватним життям, породжуючи тим самим незаплановані наслідки і результати. Таким чином, людина у своїх цілях виходить за межі можливостей існуючих засобів, а створювані нею засоби в дійсності завжди виходять за рамки, що відводяться їм конкретними цілями. Створюваний людиною світ завжди багатший, багатогранніший, стихійніший, ніж це закладено людською свідомістю. У реальному житті діяльність завжди виходить за межі ідеальних проекцій і створює, за винятком запланованого, багато інших наслідків, що не містяться в даній цілі.

За тією ж схемою в процесі досягнення певних цілей суб'єкт створює і певні фрагменти суспільних відносин, ЦИМИ ЦІЛЯМИ непокладені, що спричиняє незаплановані наслідки в духовній сфері суспільства. У процесі діяльності суб'єкт також виробляє і свої власні здібності, знання, психологічні і світоглядні засади, що також не входить безпосередньо до змісту окремих цілей і може призвести до прямо протилежних (стосовно бажаного) результатів.

Дані факти свідчать про те, що практика, як особливий вид реальної діяльності, не є простою проекцією свідомості і за своїм сукупним результатом завжди виходить за межі ідеальних цілей. Через те рух практики - це перманентне розгортання проблемних ситуацій. Реалізація будь-якої цілі, будучи вирішенням раніше виниклої проблеми, разом з тим своїм сукупним результатом створює нову проблемну ситуацію, що потребує подальшої пізнавальної і практичної діяльності. У цьому відношенні людське буття (як в індивідуальному, так і в суспільному плані) - це завжди проблема, що вирішується і породжується на новому рівні, проблема, пов'язана із суб'єктивною творчістю й об'єктивним виникненням нового.

Структура пізнавальної діяльності виявляє свою синхронність з динамікою практики. Першою важливою умовою пізнання є насамперед наявність суб'єкта пізнання з його потребами, інтересами, з його цілями і того,щопізнається, - об'єкта пізнання. Об'єкт же пізнання є тим, на що спрямоване пізнання, про що потрібно одержати знання. Пізнання в цьому відношенні є "перенесення" змісту об'єкта у свідомість, точніше перетворення предметного змісту на зміст свідомості.

Істотною умовою пізнання виступає те, що пов'язує суб'єкт і об'єкт пізнання. Пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта припускає наявність деякої загальної основи, на якій відбувається їх взаємозв'язок і взаємодія, тобто такої сполучної ланки, що робить пізнання можливим. Пізнання виникло й існує завдяки через те, що обслуговує певним чином процес життєдіяльності людей, тобто має соціальну цінність. Суспільною функцією пізнання визначається його необхідність як особливого виду людської діяльності. Таким чином, ціль, заради якої здійснюється пізнання (тобто його суспільна роль), є певною умовою пізнання. Даний момент також важливіший тим, що ним, власне кажучи, визначається і власне ціль пізнання - істина. Суспільство є споживачем істини й хибності, однак споживання саме істини лежить в основі самого існування суспільства, яким є виробництво і відтворення матеріального життя. Зв'язок людини зі світом здійснюється безпосередньо через органи чуття. Через те чуттєвий досвід (чуттєве пізнання) складає невід'ємну сторону пізнавального процесу. Не дозволяється виключити з пізнання і теоретичний ступінь, що полягає у відповідній логічній обробці чуттєвих даних, результатом якої є проникнення в приховані, істотні зв'язки речей. Пізнання неможливе також без використання певних засобів - методів пізнання, що служать вирішенню різних пізнавальних завдань. Завдяки їм здійснюється рух пізнання від одиничного до загального, від безпосереднього до опосередкованого, від явища до сутності. Людське пізнання неможливе і без мови. Це випливає з ролі пізнання усередині суспільної практики. Мова забезпечує фіксацію, об'єктивацію результатів пізнання (тобто доводить їх до суспільної форми, робить суспільним надбанням). Мова забезпечує також спадковість процесу пізнання, а таким чином, і можливість його як соціально цінного феномена. І, нарешті, як будь-яке суспільне явище, пізнання проходить процес розвитку, що відповідає загальному історичному розвитку практики. Збагачення, збільшення пізнання є результатом цього розвитку. Історичний розвиток пізнавального процесу складає його істотний момент, невіддільний від його природи і суспільної функції.

У процесі взаємодії людей із природою відбувається формування органів і здібностей людського пізнання. Це надає право говорити, що практика деякою мірою формує і суб'єкт пізнання. Розглядаючи це питання в ширшому аспекті, варто підкреслити, що формування суб'єкта відбувається як самопородження людини в процесі практичної діяльності. Проблема зв'язку суб'єкта й об'єкта також вирішується через практику. Взаємозв'язок людини і світу здійснюється насамперед за допомогою практичної діяльності.

Важливе значення має практика для перевірки об'єктивності пізнання. Критерій істини визначає (виявляє, доводить до нашої свідомості) адекватність (чи неадекватність) знання його об'єкту. Він же одночасно встановлює і те, наскільки знання відповідає своїй власній цілі, своєму призначенню, своєму "поняттю". Критерій істини обґрунтовує пізнання особливим чином - з погляду його власної вищої міри, якою є істина. Чи збігається зміст знання з об'єктивно-предметним змістом, дозволяється перевірити в діяльності, яка, включаючи в себе момент загальності, одночасно має статус безпосередньої дійсності. Пізнання нерозривно пов'язане з волею. Воля є проявом самої природи людини - того, чим вона є і на що вона здатна, переборюючи перешкоди, обмеження, що кореняться в її кінці. Воля не стільки факт, скільки можливість - можливість протистояти долі, можливість переступити межі реального буття. Людина завжди оточена безліччю обмежень. Однак вона наче відштовхується від них для реалізації своєї волі.

У людині, у властивій їй споконвічній незавершеності і свободі вибору закладене те, що її реальність - це потенційна можливість. Вона не є також такою, якою вона є, - такою вона лише повинна стати, її життєдіяльність - це безупинний процес становлення і розвитку людської сутності. Те, що стало результатом, відразу ж перетворюється на передумову подальшого розвитку, подальшого поступального руху в майбутнє. Через те людина, тільки розвиваючи свої пізнавальні здібності, засоби, можливості і реалізуючи результати процесу пізнання у вільній творчій діяльності, може стати справжнім суб'єктом соціальної дійсності, творцем власного щастя.

Результати пізнавального ставлення людини до світу і до себе знаходять своє реальне втілення в системі понять і категорій. Через те і філософське осмислення дійсності неможливе без формування відповідного понятійно-категоріального апарату.


Контрольні питання

1. Скептицизм і агностицизм. У через що полягають соціальні і гносеологічні корені агностицизму?

2. Соціальна зумовленість пізнавального відношення людини до дійсності.

3.Які головні ступені процесу пізнання?

4. Розкрийте зміст понять "сенсуалізм" і "раціоналізм".

5. Розкрийте діалектику суб'єкта й об'єкта пізнання.

6. Що таке істина і як співвідносяться об'єктивна, відносна й абсолютна істина?

7. Що означає поняття "конкретність істини"?

8. Як перевіряється істинність наших знань?

9. Через що практика виступає основним критерієм істини?

10. Назвіть форми раціонального ступеня пізнання.

11. Через що практика є основою людського пізнання?

12. Назвіть форми чуттєвого пізнання.

13.У через що полягає абсолютний і відносний характер практики як

критерія істини?

14.Якому роль відіграє практика в пізнанні?

15.Якому роль відіграють інтереси в процесі пізнання?

16. Чи існує розбіжність поміж поняттями "істина" і "правда"?

17. У через що полягає логіка процесу пізнання?


Рекомендована література

1. Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. - М, 1991.

2. Арефьева Г. С. Общество, познание, практика. - М., 1988.

3. Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. - К., 1984.

4. Бондаренко Г. В. Історичне пізнання: питання теорії і практики. -Луцьк, 1998.

5. Билалов М.И. Истина. Знание. Убеждение. - Ростов-на-Дону, 1990.

6. Волчек Е. 3. Философия: Учебное пособие. - Минск, 1998.

7. Горбачев В. Г. Основы философии: Курс лекций. - М., 1998.

8. КлимовА. Я. Диалектика практики и познания. - М., І 991.

9. Лазарев Ф. В., Трофимов М. К. Философия. - Симферополь, 1999.

10. Ленин В. И. Материализм и эмпириокритицизм. - Поли. собр. соч.-Т. 18.

11.Ленин В. И. Философские тетради. - Поли. собр. соч. - Т. 29. 12.Лукашевич В. К. Научный метод: структура, обоснование,

развитие. - Минск, 1991.

13. Мир философии. Книга для чтения. Исходные философские

проблемы, понятия и принципы. - М., 1991. - Ч. 1. И.Нарский И. С. Современные проблемы теории познания. - М., 1989.

15.0йзерман Т. И. Принципы познаваемости мира //Философские науки. -1990. -№ 10.

16.Ойзерман Т. И. К вопросу о практике как критерии истины // Вопросы философии. - 1987. - № 10.

17. Познание в социальном контексте / Под ред. В. А. Лекторского. - М., 1994.

18.Сластенко Е. Ф., Синяков С. В. Социальное познание: гносеологические и аксиологические проблемы. - К., 1993.

19-Сластенко Е. Ф., Синяков С. В. Культура. Мировоззрение. Познание. - К., 1998.

20.Смирнов И. Н., Титов В. Ф. Философия: Учебник. - М., 1998.

21.Теория познания. В 4 т. / Под ред. В. А. Лекторского и Т И. Ойзермана. - М., 1991.

22.Филатов В. П. Научное познание и мир человека. - М., 1989.

23. Философия: Учебное пособие / Под ред. Е. В. Осичнюка, B.C. Зубова.-К., 1997.

24.Філософія: Курс лекцій / Під керів. І. В. Бичка. - К., 1994.

25.Філософія: Підручник / За ред. Г. А. Заїченка. - К., 1995.

26.Філософія: Навчальний посібник /Заред. І. Ф. Надольного. - К., 1998.

27. Философский энциклопедический словарь. - М., 1989.

28.Хазиев В. С. Философское понимание истины // Философские

науки. - 1991.-№9.

29.ХаЙдеггер М. О сущности истины // Философские науки. -

1989. -№ 4.

30. Эволюция, культура, познание / Отв. ред. И. П. Меркулов. -М., 1996.

31.Энгельс Ф. Диалектика природы. - Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 20.

32.Ярошевский Т. М. Размышление о практике. - М., 1976.


Похожие статьи