Поделиться Поделиться

КАРНАП РУДОЛЬФ

(1891-1970) - амер. філософ нім. походження, видатний представник логічного позитивізму, зробив визначний внесок у розвиток логіки і філософії науки. Народився у Вупперталі. Отримав освіту в Єнському й Фрайбурзькому ун-тах, В Єні слухав лекції Ґ. Фреґе, там у 1921 захистив докторську дисертацію. К. викладав спочатку у Віденському ун-ті (1926-31), а потім у Німецькому ун-ті в Празі (1931 -35). У дані роки він був одним із найбільш активних членів групи філософів і математиків, відомої як Віденське коло, й цікавився логікою й проблемами наукового методу. Разом з Райхенбахом заснував журнал "Пізнання" ("Erkenntnis", 1930-40). Він був також одним із засновників відомої серії "Міжнародна енциклопедія уніфікованої науки". У 1936 емігрував до США. Був проф. Чиказького ун-ту (1936-52) і Каліфорнійського ун-ту в Лос-Анджелесі (1954-70). У 1952-54 працював у Принстонському ун-ті. Помер у Санта-Моніці (шт. Каліфорнія).

На думку К., логічний позитивізм (чи логічний емпіризм), що відкидає метафізику й прагне знайти істину про світ винятково за допомогою природничих наук, зобов'язаний своєю назвою двом головним тезам: 1) вирішення філософської проблеми вимагає логічного аналізу мови, якою формулюється проблема, а через те логіка відіграє центральну роль у філософії; 2) будь-яка значуща теорія, що не є суто логічною чи математичною, повинна бути доступна емпіричній перевірці. Широко відома робота К. "Подолання метафізики за допомогою логічного аналізу мови". Праці філософа містять ретельну розробку цих тез і утворюють широкий теоретичний базис для їхнього застосування; в них також розробляються інструменти логічного аналізу філософії. Серед робіт К, присвячених логіці і семантиці, - "Логічна конструкція світу", "Логічний синтаксис мови", "Основоположення логіки і математики", "Дослідження з семантики", "Значення і необхідність", а також інші книги і безліч статей. Аналіз К. філософських проблем, в т. ч. обговорення принципу верифікації, міститься в його творах, присвячених теорії пізнання і філософії науки.

К. доводить, що в різних галузях природних і соціальних наук використовується один загальний метод перевірки гіпотез і теорій, а поняття, що використовуються в них, можуть бути зведені, за допомогою особливих "речень зведення" (операціональних визначень і постулатів значення), до одного загального базису - понять, які ми вживаємо для опису знайомого усім фізичного світу, що нас оточує (т. зв. фізикалізм). Важливим результатом К в аналізі співвідношення теорії й досвіду є строго формалізована кількісна теорія логічної ймовірності, тобто міри індуктивного, чи ймовірного підтвердження теорії. Головні його роботи в цій галузі: "Логічні підстави імовірності" і "Континуум індуктивних методів". Останні роки життя К присвятив розробці різних аспектів і застосувань індуктивної логіки.

В. А. Бугров

К'ЄРКЕҐОР (KIERKEGAARD) СЬОРЕН

(1813-1855) - данський філософ, теолог, письменник, родоначальник екзистенційної філософії. Закінчив теологічний ф-т Копенгагенського ун-ту, зазнав впливу філософії Шопенгауера, Баадера і особливо Шеллінґа ("філософії одкровення"). Людина, як твердить К., не є "річ", а дух не є холодно-універсальним розумом. Людина - духовний індивід, унікально-неповторна істота, особистісно-духовне існування - екзистенція (звідси термін - екзистенційна філософія). Тим самим К. ніби "розморожує" байдужо-холодну об'єктність (зовнішність) раціоналістичного розумування новочасної (модернової) філософської традиції.

К. різко критикує філософію Геґеля за об'єктивістський раціоналізм. Всупереч Геґелю, К. не опосередковує і не "примирює" протилежності, а "персоніфікуючи" їх, зіштовхує в "екзистенційному діалозі" вже не абстрактні поняття та ідеї, а живих носіїв цих ідей, героїв своїх творів. Таким чином, К. шукає не об'єктивну (загальнозначиму) істину, проте істину екзистенційну, оскільки прагнення об'єктивності "універсального" охоплення світу неминуче деформує людський дух, котрий є індивідуально-неповторним (кожну душу Бог дарує персонально кожній людині). Людина, за К., є закінченою істотою, через те "універсалістська інтенція" раціоналістської філософії є марною спробою стати на "позиції вічності", що й призводить до "знедуховлення" людини. Прагнучи підкреслити постійну націленість своєї екзистенційної позиції на духовність як на найвищу вартість, К. часто повторював євангельський вислів: "Яка користь людині, як цілий світ здобуде, проте занапастить власну душу". Коментуючи боротьбу К. проти раціоналізму, Л. Шестов писав: "починається нова, вже не розумна, а протирозумна боротьба за можливість неможливого. Ця боротьба є те, що К. називає екзистенційною філософією, яка шукає істину не в розумі з його обмеженими можливостями, а в Абсурді, котрий не знає обмежень". Раціоналістична філософія, перетворюючи людський дух на розум, "однаковий у всіх людей" (Декорт), по суті редукує й саму людину до лише безликої "мислительної істоти" ("мислячої речі") - суб'єкта. Саме так витлумачений суб'єкт репрезентує людину у філософських побудовах мислителів Нового часу (від Бекона до Геґеля). Суб'єкт - гносеологічне поняття, що має чинність у системі знання (а не реального життя), і через те визначається законами даної системи - логікою, необхідністю. При цьому суб'єкт демонструє не просто мислення, а "масове", "серійне" мислення, мислить "як усі". Це - стандартний "елемент" ("частина") системи мислення ("цілого"). Людина в К. - теж суб'єкт, проте не гносеологічний, а онтологічний, тобто реальний індивід життєвого процесу, в якого внутрішній світ теж індивідуальний, індивідуальні дух і духовність. Через те онтологічний суб'єкт і визначається К. не "зовнішньою логікою" системи мислення - необхідністю, а свободою: не "мислячою річчю" (Декарт), а екзистенцією.

І. В. Бичко

← Предыдущая страница | Следующая страница →