Поделиться Поделиться

ДЮРІНҐ (DURING) ЄВГЕН

(1833-1921) - нім. філософ і економіст, проф. механіки; поєднував ідеї позитивізму і поміркованого матеріалізму. Оси. твори: "Цінність життя" (1865), "Критична історія філософії" (1869), "Критична історія загального принципу механіки" (1873), "Курс філософії" (1875), "Критична історія національної економії і соціалізму" (1875), "Логіка і теорія науки" (1878), "Єврейське питання" ( 1881 ), "Філософія дійсності" ( 1895) тощо.

Філософські погляди Д. формувались під впливом критичної філософії Канта, логічних досліджень Тренделенбурґа, а також Конта і Д. С. Мілля. Свою філософію він називав "філософія дійсності". За Д., філософія - це вища форма усвідомлення світу і життя, а в ширшому значенні філософія охоплює принципи знання і волі, які й становлять предмет філософії. Дані принципи, які становлять увесь багатоманітний зміст знання і волі, Д. називає "простими елементами". Загальна структура речей зводиться до основних форм і основних елементів чи принципів, подібно до хімічного складу тіл. Дані елементи, чи принципи, будучи відкритими один раз, мають значення не лише для безпосередньо відомого і доступного нам світу, проте й для невідомого і недоступного. Філософські принципи доповнюють науки і стають єдиною системою пояснення природи і людського життя. Таким чином, дійсним об'єктом філософського дослідження є природа і людський світ. Звідси виводяться три групи: загальна світова схематика, вчення про принципи природи і вчення про людину. У такій послідовності розгортається "внутрішній логічний порядок", чи "формальні принципи", які мають значення для будь-якого буття.

Згідно з Д., буття всеохопне і єдине. Воно не визнає нічого поруч із собою. Долучити до нього інше буття ("друге буття") означало б зробити його тим, чим воно не є, а саме - частиною чи елементом більшого цілого. Завдячуючи через те, що ми охоплюємо єдиною думкою усе суще, - ніщо з того, що має увійти у цю мислену єдність, не може зберегти в собі будь-якому подвійність. Проте й ніщо не може залишитись поза цією мисленою єдністю. Звідси, саме завдячуючи об'єднувальній здатності мислення, виникає "єдине поняття про світ", а Всесвіт визначається чимось таким, у через що завжди об'єднане -як єдність.

Зважаючи на властивості числа ("закон визначеності кожного даного числа"), Д. стверджував, що світ має відповідний початок у часі та обмеженість у просторі. Подія матерії теж повинен мати свою межу. Д. тлумачив поняття "механічна сила" як специфічний життєвий принцип, котрий обумовлює перехід від спокою до руху. Відчуття і думку Д. розумів як активність ("коливання" чи "хвилювання") матерії. За Д., фізіологічне відчуття пов'язане з існуванням якогось, навіть найпростішого "нервового апарату". Через те для всіх "тваринних форм" характерною ознакою є їх здатність до відчуття, тобто "суб'єктивно-свідомого сприйняття своїх станів". Стрибок до відчуття - це та межа, яка пролягає поміж рослиною і твариною.

Першоджерелом суспільної несправедливості, яка існувала у відповідних формах соціальних організацій, Д. вважав насилля. Світ моралі, як і світ загального знання, має свої "неперехідні принципи і прості елементи"; моральні принципи стоять "над історією і над сучасними відмінностями народних характерів". Окремі істини, які становлять моральну свідомість, можуть претендувати на таку ж значущість і таку ж сферу дії, як математичні істини. Більше того, дійсні істини взагалі незмінні, оскільки взагалі безглуздо уявляти собі правильність пізнання, яке залежить від часу і реальних змін. Через те достеменність строгого знання і достатність щоденного пізнання (за умови, що ми перебуваємо у душевно нормальному стані) не приведуть нас до "безнадійного сумніву в абсолютному значенні принципів знання". Адже тривалий сумнів є станом хворобливої слабкості і проявом безнадійної плутанини, - вважає Д.

Д. був критично налаштований не лише до філософської традиції, а й до Геґеля і, особливо, К. Маркса. Зокрема, критикуючи комуністично-орієнтовану гіпотезу Маркса, згідно з якою приватна власність являє собою "перше заперечення" індивідуальної власності, основаної на особистій праці, а капіталістичне виробництво з необхідністю породжує заперечення самого себе чи "заперечення заперечення" (тобто "друге заперечення") і, таким чином, відновлює "індивідуальну власність", проте у вищій формі, Д. писав: "Коли ця нова "індивідуальна власність" одночасно називається паном Марксом і "суспільною власністю", то саме в цьому і виявляється гегелівська вища єдність, у якій протиріччя знімається, тобто, за гегелівською грою слів, одночасно долається і зберігається... Експропріація експропріаторів є, таким чином, ніби автоматичним продуктом історичної дійсності в її матеріальних зовнішніх умовах... Туманна гібридність ідей Маркса не здивує тих, хто знає, що дозволяється скомбінувати з такого наукового матеріалу, як діалектика Геґеля. Потрібно нагадати, що перше гегелівське заперечення - поняття першородного гріха, друге - вища єдність, яка приводить до третього - спокутування. Звичайно, ніяким чином неможливо обґрунтувати логіку фактів на цій грі аналогій. Пан Маркс залишається в туманному світі своєї власності, одночасно індивідуальній і соціальній, залишаючи своїм адептам вирішити цю глибоку діалектичну загадку". Полеміка Д. і Енґельса, відображена в праці останнього "Анти-Дюрінґ" (1878), виявилась не на користь Д., і відіграла надзвичайно важливу роль у становленні марксизму.

← Предыдущая страница | Следующая страница →