Поделиться Поделиться

ПАТНЕМ (PUTNAM) ХІЛАРІ

(нар. 1926) - амер. логік і філософ. Народився в Чикаго. Навчався в Гарвардському і Каліфорнійському ун-тах. Викладав у Массачусетському технологічному ін-ті (1961-65), з 1965 - проф. Гарвардського ун-ту. Вважав своїми вчителями Р. Карнапа і Г. Райхенбаха, однак згодом зазнав впливу пізнього Вітґенштайна й амер. прагматистів.

Один із провідних представників сучасної аналітичної філософії, П. з сер. 1980-х році. виступає з різкою критикою цього філософського напрямку. Спектр філософських інтересів П. включає філософію й методологію науки, філософію мови, проблеми логіки, гносеології, філософії свідомості й етики, філософію реалізму. Разом із С. Кріпке, К. Доннелланом та ін. П. є автором "нової теорії референції", спрямованої проти традиційного трактування значення як двохкомпонентного утворення. П. не зводить значення терміну до його референта і трактує його як "вектор", утворений з декількох компонентів, що відбивають різні аспекти його використання. У значенні будь-якого терміну дозволяється виділити відносно стійке "ядро", яке фіксує те загальне, що наявне у всіх правильних вживаннях даного терміну. Інваріантність цього ядра забезпечує поступовість і безперервність еволюції значень наукових термінів. Спрямована проти тези Куна про несумірність наукових теорій, концепція П. стала обґрунтуванням наукового реалізму, що припускає трактування істини як відповідності реальності. Однак, в ході дослідження природи референції та відношень відповідності поміж мовою і реальністю П. був змушений відмежуватися від цього уразливого для критики ("метафізичного") варіанта реалізму і сформулював нову гносеологічну позицію, названу ним "внутрішнім реалізмом" і викладену в книзі "Розум, істина й історія" (1981).

Згідно до "внутрішньому реалізму", світ не складається з фіксованої безлічі незалежних від свідомості об'єктів: ми розчленовуємо світ на об'єкти, приймаючи ту чи іншу концептуальну схему. Істина являє собою ідеалізовану раціональну прийнятність, а її критеріями виступають операціональна застосовуваність, когерентність, простота, несуперечливість. Тісний зв'язок істини й раціональності не означає їх тотожності. П. підкреслює історичний та обумовлений культурою характер раціональності, яка, разом з тим, у кожному конкретному випадку функціонує як регулятивна ідея.

У роботах 80-х році. П. розвиває й уточнює концепцію внутрішнього реалізму, доповнюючи її вимогою "реалізму з людським обличчям". Поч. 90-х році. ознаменований у творчості П. створенням нової концепції реалізму, що є варіантом безпосереднього реалізму, якому він називає, запозичуючи термін у В.Джеймса, "природним реалізмом". П. прийшов до висновку, що вирішити проблему реалізму дозволяється лише відмовившись від пануючого в сучасній філософії "картезіанського" трактування ментального як деякої галузі взаємодії поміж нашими когнітивними здібностями й об'єктами зовнішнього світу та витлумачивши чуттєвий досвід не як пасивне реагування свідомості на вплив зовнішнього світу, а як "переживання в досвіді" живою істотою різних аспектів світу. До даної позиції П. прийшов внаслідок досліджень з філософії свідомості. Також на поч. 60-х pp. він запропонував новий підхід до вирішення психофізичної проблеми, що одержав назву "функціоналізм". Функціоналізм постає як варіант "теорії тотожності" - домінуючої методології в сучасній філософії свідомості і когнітивних науках, що стверджує тотожність наших відчуттів і сприйняттів певним станам мозку. Він ототожнює ментальні стани з "функціональними станами" мозку. П. запропонував використовувати для опису "функціональної організації" мозку формалізми теорії машин Тьюринґа. Спроби реалізувати програму опису ментальних станів у функціональних термінах, що наштовхнулися на нездоланні утруднення, переконали його в необхідності пошуку іншого шляху вирішення психофізичної проблеми, котрий він пов'язав з відмовою від "картезіанського" погляду на свідомість і поверненням до "арістотелівського реалізму без арістотелівської метафізики".

О. В, Руденко

← Предыдущая страница | Следующая страница →