Поделиться Поделиться

ШІЛЛЕР ЙОГАНН-ФРІДРІХ

(1759-1804) - нім. поет, драматург, історик, філософ. Зазнав впливу філософії Ляйбніца, X. Вольфа, Шефтсбері, Руссо, Канта. Був одним із теоретиків соціально-культурного руху "Буря і натиск". У молоді роки сповідував Ідеї Французької революції. Осн. роботи філософського змісту: "Про основу задоволення в предметі трагічного" (1792), "Про грацію і гідність" (1793), "Листи про естетичне виховання людини" (1795), "Про наївну і сентиментальну поезію" (1796).

В історію філософії Ш. увійшов, перш за завжди, як мораліст. Проблема людини та її історії знаходиться в центрі його філософування. Він не лише визнавав розірваність світу: протистояння ідеального та дійсного, форми та матерії, душі і тіла, проте й намагався відшукати шляхи його подолання. Наслідуючи Канта, єдність теоретичного і практичного він вбачає в естетичному, яким долається протилежність поміж розумом та почуттями. Проте на відміну від Канта, для ПІ. сутністю людської природи є не стільки протидія етичних принципів та чуттєвих схильностей, скільки їх гармонійне поєднання в "прекрасній душі". Цілісності людської особистості дозволяється досягти завдяки естетичному вихованню, яке допомагає гармонійно розвивати в собі не лише розумові здібності, а й чуттєві схильності. Одним із центральних понять філософського світогляду ПІ. є "гра". Саме вона робить досконалою двоїсту природу людини. Діяльність людини визначається двома потягами: пасивним (матеріальним) й активним (формальним), об'єднуючою силою яких виявляється гра. Гра -вільне самодіяльнісне розкриття всіх сил людини, гарант людської свободи, оскільки потяг до гри підпорядковує дух моральному началу і звільняє від природної випадковості та примусу. Єдино можливим виразом свободи є "краса". Краса - проміжний стан поміж пасивністю

й активністю; людина грає красою, проте тільки тоді, коли вона цілісна. Для філософії культури Ш. характерне переплетення історичного та типологічного планів аналізу культури. В історичному плані "наївне" є синонімом нерефлектованої єдності людини з природою, аналогом якого було життя древніх греків; "сентиментальне" є характеристикою сучасної йому епохи, коли людина штучно творить цю єдність. У типологічному плані "наївне" і "сентиментальне" виступають можливими типами художньої творчості. "Наївна" поезія - це творчість самої природи, "сентиментальна" - ідеальне наслідування природі. Подальшого розвитку подібна типологія культури набуде у філософії енських романтиків, зокрема братів А. В. та Ф. Шлеґелів. Вагомим також був внесок III. у розробку принципу історизму.

Н. М. Бобошко

ШЛЕҐЕЛЬ (SCHLEGEL) ФРІДРІХ

(1772-1829) - представник філософії нім. романтизму, філолог, критик, один з ідеологів гуртка енських романтиків та видавців журналу "Атеней". Серед дослідників традиції нім. романтизму його часто називають "найбільш філософуючим" з усіх романтиків. На формування філософських поглядів Ш. мали вплив такі мислителі як Ґете, Кант, Фіхте, Шеллінґ, Шляйєрмахер. Попри це, хоча ПІ. так і не вдалось розбудувати власну й завершену філософську систему, його погляди не дозволяється описувати в термінах "філософської еклектики". Для пізнього Ш. (1805-29) характерне прагнення створити універсальну християнську філософію, в основу якої повинні були бути покладені історико-філософська (критична) частина, філософія життя та філософія історії. До основних робіт, в яких Ш. викладає свої філософські погляди слід віднести: "Про вивчення грецької поезії" (1796), "Фрагменти" (1797- 98), "Про філософію. Лист до Доротеї" (1799), "Нотатки про „Промови" Шляйєрмахера", (1800), "Історія давньої і нової літератури" (1815), "Філософія життя" (1828), "Філософія історії" (1829), "Філософія мови і слова" (1830), "Розвиток філософії в дванадцяти книгах" (1836), "Трансцендентальна філософія" (1935).

Починаючи вже з ранніх філософських праць, думка Ш. відзначається сполученням двох тенденцій: рецепції та критики. Показовим у цьому відношенні може виступити його ставлення до Канта й Фіхте. Так, перейнявши головні критичні настанови кантівської філософії, Ш. пише про необхідність завершення даної системи ("Про логіку та філософію", 1796-98). Причому це завершення має відбутись завдяки поєднанню критицизму з науковченням Фіхте. Проте і в цьому вигляді філософська система не буде завершеною, оскільки суб'єктивний ідеалізм має спричинити перехід до визнання вихідним принципом філософії не абсолютного Я, а абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта.

Надаючи власного розуміння предмета й змісту філософії, Ш. визначає її як процес пізнання внутрішньої людини, причин природи, а також відношення людини до неї. При цьому філософія виявляє свою внутрішню спорідненість з поезією, оскільки, як доводить ПІ., вони мають один і той же предмет. Цим предметом виступає нескінчене чи вища реальність. Єдина відмінність поміж ними полягає у формі, тобто філософія є наукою про нескінчене (це позитивне пізнання нескінченого), а поезія - його зображенням: філософ хоче знати, а поет (митець) - зображати. Проте в перспективі (в момент виникнення філософії життя) поезія та філософія, як вважає Ш., зіллються в єдине ціле.

Будь-якому філософському дослідженню, на думку Ш., має передувати історико-філософське, яке б мало на меті створення загальної історії філософії відносно всіх попередніх епох. У цілому історія філософії є цілісним процесом, в якому існують два обов'язкові типи зв'язків поміж філософськими системами, а саме: кожна наступна чи розвиває положення попередньої, чи намагається спростувати її шляхом критики її основних положень. Ш. виокремлює п'ять видів філософії: емпіризм (котрий завжди виводить з чуттєвого досвіду), матеріалізм (пояснює завжди через матерію, визнає її за першооснову та джерело всього існуючого), скептицизм (це форма заперечення будь-якого знання, а через те й філософії як такої), пантеїзм (проголошує завжди існуюче нерозрізнюваною тотожністю і трактує процес пізнання як осягнення вищої тотожності) та ідеалізм (виводить завжди з єдиного духу). При цьому єдиною філософією, яка, за словами ПІ., знаходиться на вірному шляху, є ідеалізм. У процесі розвитку ідеалістичної філософії Ш. виділяє такий перехідний етап як інтелектуальний дуалізм. Ця система, на відміну від чистого ідеалізму, котрий прагне вивести завжди виключно з духу, припускає два вихідні джерела -матерію та дух, проте надає перевагу останньому (як наприклад інтелектуального дуалізму Ш. називає філософію Платона).

Однак навіть ідеалізм не є тією формою, в якій філософія може набути свого завершального вигляду. Це, як пише ПІ., яскраво продемонстрували системи Канта й Фіхте. Справді, за винятком достовірності знання та самосвідомості в людині присутня також одна достовірність -достовірність неосяжного. Вона тісно пов'язана з тим, що самість людини конституюється як зіткнення кінцевого та нескінченого, які містяться в самій людській природі. Саме з цього протиріччя виникає іронія, в корінні якої лежить відчуття конечності та власної обмеженості при усвідомленні суперечки поміж цим відчуттям та ідеєю нескінченого. Таким чином, іронія тлумачиться Ш. не просто як художній прийом, а як одна з фундаментальних характеристик людського буття.

Разом з тим, як відмічає Ш., для правильного філософування не достатньо лише чуття та розуму (останній здатен осягнути природу та речі виключно як "не-Я"). Необхідний також й дух, котрий здатен сприймати кожен предмет як оболонку внутрішнього смислу, як живе "ти", яке може відповісти зверненому до нього "Я". Зазначений процес безпосереднього сприйняття внутрішнього смислу світу чи загального духу, котрий пронизує весь світ, Ш. позначає поняттям любові. Любов - це відчуття безпосереднього сприйняття внутрішнього сенсу. Проте з цього випливає її зв'язок з естетичним спогляданням і, насамперед, з сприйняттям прекрасного, адже, як пише Ш., "відчуття прекрасного як сполучення нескінченої єдності і нескінченої повноти співпадає з відчуттям любові". Відтак естетична проблематика фактично ставиться Ш. у центр всієї філософії.

ПІ. виділяє чотири ключові постаті в ідеалістичній філософії: Кант, Якобі, Фіхте, Шеллінґ; причому для праць усіх цих мислителів властива розколотість свідомості та домінування принципів абстрактного умогляд}7. Наведене сприйняття історико-філософського процесу та можливих напрямів розвитку ідеалізму (Idealphilosophie) спонукало Ш. до спроб окреслити контури завершеної філософії, яка б долала недоліки ідеалізму та надавала цілісну картину всього людського "Я" як органічного поєднання життя й мислення, а також всіх людських здатностей. Такою філософією має стати філософія життя, яка повинна уникнути двох загроз: втратити мислення поміж речей та втратити речі у мисленні. Таким чином, предмет філософії життя - це внутрішнє духовне життя у всій його повноті та цілісна свідомість (а не лише якась одна з її сторін). Ця цілісна свідомість включає в себе як розум, що мислить, сполучає та аналізує (Vernunft), так і фантазію. Для позначення цього сполучення Ш. вживає поняття "душа, що мислить". Проте для того, щоби досягти такої цілісної свідомості, необхідно нейтралізувати вплив чотирьох хиб, які знесилюють душу людини, а саме: мертві поняття абстрактного розсудку (Verstand), діалектична суперечка розуму, абсолютна воля та чисто суб'єктивне розуміння предметів. Подолання зазначених хиб можливе тільки через внутрішнє відчуття, яке Ш. називає "відчуттям Бога в людині". Воно є внутрішнім сприйняттям цілісності всього існуючого, а також єдності індивідуальної волі з божественною. Виходячи з даної тези, Ш. робить поворот у напрямку проекту універсальної християнської філософії, якому він описує як "божественну досвідну науку".

Погляди Ш. мали значний вплив як на становлення й розвиток філософії романтизму, так і на всю подальшу філософську традицію, про що свідчить значний масив історико-філософської літератури, присвяченої висвітленню його поглядів (праці П. Лерха, Г. Бауера, Й. Кернера, Г. Айхнера, Л. Вірца, Ф. Імле, Б. фон Візе, К. Мюллера, О. Манна та ін.).

Похожие статьи