Поделиться Поделиться

Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу

Звернення до людської особистості як до окремої теми філософських роздумів зумовлене тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це змушує поставити питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Від відповіді на це питання залежить як наше розуміння людини, так і осмислення того, на що в першу чергу та переважно треба спрямовувати зусилля в процесі формування людини, і тим більше - в процесі її виховання.

Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини? - як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує усе фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя да найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, проте - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання дозволяється збільшувати, проте й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.

Найбільш прийнятним та виправданим видається погляд, згідно якому в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю.

Суспільна думка та філософія XX ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості через те, що в саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість і постала як те, що є внутрішнім носієм людських якостей, їх концентрацією та дійовим джерелом. Це значить, що характеристики особистості - це не зовнішні риси чи ознаки людини, а внутрішні. Як правило в особистості виділяють духовний центр людини (1), її самість, як те, що може бути притаманним лише людині та, понад цим - лише цій людині; а також центр чи вихідне джерело її життєвої (не в біологічному сенсі) дієвості, енергії (2).

Таким чином, особистість - це певна духовна якість та прояви даної якості в дії. Через те, наприклад, людину конформістських схильностей, тобто схильну підкорятися, приймати різні нав'язані їй позиції, навряд чи дозволяється охарактеризувати як особистість.

Коли замислитись над означеними характеристиками особистості, то вони не можуть нас не вразити, адже як особистість людина постає для себе, та й для всього світу, як істота цілком самостійна, самодіяльна, така, що сама собою та від себе продукує і здійснює певні дії та вчинки. За великим рахунком виходить, що над людською особистістю ніхто не владний. Вона постає як цілий світ, як своєрідний універсум, що мас власний зміст та власну енергетику Звідси стає зрозумілим, через що такі пропагандисти персоналізму (див. частина 9), як М. Бердяєв та Е. Муньє вважали сприяння формуванню людської особистості найпершим завданням і суспільства, і філософії: адже лише при наявності в суспільстві хоча б необхідної „критичної маси" особистостей людство могло би сподіватися на те, що такі речі як справедливість, добро, істина, любов позбудуться статусу утопічних мрій і постануть життєвими реаліями. Одна лише згадка про такі події історії XX ст., як Жовтнева революція в Росії, фашизм у Німеччині, маоїзм у Китаї та Камбоджі, численні приклади геноциду, політичного терору, соціоциду (голокост, голодомор, сталінські концтабори та ін.) змушує відчувати жах перед наслідками людської покірливості, перед відсутністю у людей визначеної життєвої позиції, внутрішнього особистісного центру.

Якою ж є природа людської особистості! Чи не виглядає вона якимсь генетичним парадоксом, коли замість самозбереження наражається на смерть? З позиції підходу до людини, як до мікрокосмосу, що містить в собі головні властивості макрокосмосу (тобто великого космосу), особистість якраз і засвідчує даний момент, тобто вона постає нічим іншим, як виявленням самодостатності людини в своїх найперших якостях та властивостях.

Оскільки сучасна філософія більше зосереджена на понятті буття, ніж субстанції, остільки ми можемо стверджувати: явище особистості - це явище онтологічне, тобто це є певний прояв буття та його характеристик.

Бути особистістю-це не значить лише займати певне місце в суспільстві, а, скоріше, займати певне місце в тотальності буття, утворювати певний завершений та своєрідний універсум. Із певним ступенем умовності дозволяється характеризувати особистість як буттєвий атом: кожна особистість-це унікальне самозосередження тотальності буття. Тобто, в особистості є тотальність буття, проте вона подана в унікальному та своєрідному виявленні. Через те для людської особистості питання про її автентичність, непорушність, цілісність інколи важить більше, ніж питання про самозбереження людини. Це значить, що бути саме у такий спосіб чи не бути взагалі-це є основне внутрішнє питання людської особистості.

На думку засновників персоналізму (М. Бердяєв, Е. Муньє) онтологічні характеристики особистості зумовлені її прямим відношенням до Бога: оскільки Бог вклав в душу кожної людини частку свого духу, а останній має такі риси, як вічність, самодостатність, єдність, цілісність, енергетична невичерпність, то й людина як особа постає саме в таких окресленнях. В таке тлумачення сутності особистості добре вписується і теза С. Кіркегора про те, що "людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Засновники персоналізму вважали, що таке розуміння особистості зумовлене не зверненнями до Біблії, а уважним проникненням у вихідні засади людини: коли ми широта наполегливо будемо робити спроби осмислення своїх найперших засад підвалин, основ, то прийдемо до висновку, що в нас засіяне, в нас присутнє дещо саме таке: самодостатнє, непереборне, самовладне та всемогутнє. Як особистість, людина абсолютна, всевладна і всемогутня. Інша справа, якою мірою ми за реальних умов нашого людського життя можемо виявити та реалізувати властивості бути особистістю. Оце останнє питання І. Кант вважав найпершим питанням філософської антропології.

Похожие статьи