Поделиться Поделиться

СИЛЬВЕСТОР ГОГОЦЬКИЙ ЯК ІСТОРИК ФІЛОСОФІЇ

Вихованець Подільської духовної семінарії, С. Гогоцький (1813-1889) виріс у високоосвіченій родині українського духівництва. Його батько, С. Гогоцький, будучи студентом богословського курсу Києво-Могилянської академії, читав у ній курс давньоєврейської мови. По закінченні духовної семінарії - магістр VIII курсу Київської духовної академії (1833-1837). Бакалавр німецької мови в 1843 p., він переходить на кафедру філософії, а в 1847 р. стає доцентом філософії Університету Св. Володимира. З 1851 р. С. Гогоцький - професор філософії університету, де працював завжди своє життя, створивши ряд значних праць з історії філософії. Доктор філософії з 1851 р. Серед праць С. Гогоцького найбільш відомі такі: "Слово о прогрессе". - К., 1863; "Философский лексикон". - К., 1857-1873. - Т. 1-4; "Введение в историю философии". - К., 1871; "Краткое обозрение педагогики". - К., 1882; "Философия XVII и XVIII веков в сравнении с философией XIX века и отношение той и другой к образованию". - К., 1878-1884. - Вып. 1-3. У названих працях він послідовно проводив засвоєну українською академічною філософією ідею історизму, обстоюючи новий тип філософствування на основі засвоєння нових досягнень західноєвропейської філософської думки.

Свої погляди С. Гогоцький називав теїстичними, а саму філософію розглядав як умоглядно-моральну науку, неперервний процес зусиль думки піднести до єдності і чіткого усвідомлення того, що дане в різних формах нашої свідомості і життя. Як така вона є вищою формою людської свідомості до осмислення тих чи інших стихій, з яких складаються першозбудження в кожній живій істоті. Виникнення філософії С. Гогоцький пов'язував з активністю свідомості, інстинктом самодіяльності людини, котрий властивий її внутрішній природі. На нижчих ступенях внутрішнього життя даний інстинкт проявляється не усвідомлюючи законів відповідності промислів, постає довільною грою образів і уявлень. Оскільки внутрішньому життю людини постійно властиве гадання причини при вигляді явищ і мисленне сходження до безконечного і вічного при вигляді границь і обмежень, то на перших ступенях також нерозвинута думка втілює причини явищ і ідею безконечності тільки в образах, взятих з того ж світу явищ. "Тільки там, - зазначав С. Гогоцький, - де наявна самосвідомість думки перед зовнішнім світом, визначається і її відношення до нього, тільки там утверджується начало і можливість тієї вищої і багатоманітної науки, якому ми називаємо філософією" (Гогоцкий С. С. Введение в историю философии. - К., 1871. - С. 33).

Залежно від постановки і розв'язання конкретних проблем філософія як процес науки, а точніше процес знання, постає логікою, коли ми звертаємося до мисленої та пізнавальної діяльності; метафізикою - при зверненні до предметного світу; фізикою - коли ми розглядаємо природу, фізичний світ. І як би ми не розширювали чи звужували завдання філософії, як би не критикували чи звеличували її значення, завдання її стосуються найвищих основ та форм пізнання і життя, а подібне дослідження завжди матиме справу з двома відношеннями, сторонами їх - суб'єктом, котрий пізнає і діє, та об'єктом, від якого суб'єкт отримує віщування і на котрий він впливає. Пояснення співвідношення поміж цими двома сторонами життя і знання, загальних начал і основ його є докорінним завданням і зерном філософії.

Філософію С. Гогоцький розглядав у стані постійного розвитку, під яким розумів поступове здійснення чи перехід в явище будь-якої можливості, що передує розвитку. Вона не може бути поясненою на основі лише причинного зв'язку речей, оскільки пропонує і мету, яка внутрішньо властива істотам, які розвиваються, і править всіма її проявами. Цьому розвитку, як стверджує Гогоцький, притаманні не лише зміна і не просто перебування серед того, що змінюється, а й послідовність, поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя, властивого системам, що розвиваються.

З поняттям "розвитку" Гогоцький пов'язує поняття "історія", розглядаючи саму історію як досягнення морального світу, котрий завершує розвиток світу фізичного, і зі своєї вершини, своїм цвітом і плодом дає сенс і дух безмежній масі фізичної природи. Без даної моральності, яка усвідомлює свою мету і свої цілі, призначення всієї природи, фізичний світ був би, як тулуб без серця і голови. "В історичному житті, - стверджує Гогоцький, - кожне покоління здійснює свою справу в даному йому запасі сил, незалежно від його бачення і свавілля, і однак водночас кожне покоління використовує свідомі зусилля до самоосвіти і самовдосконалення. Це показує, що в історії зчеплення історичних явищ узгоджує причинний хід речей з ходом їх доцільності і планоподібності, тобто в історії повторюється в широких розмірах те ж саме, що у розвитку кожної людини - перехід від даного і пасивного стану моральних сил до самосвідомості і самодіяльності" (Там же. - С. 36-37). Ключ до історії він вбачає в глибинах моралі та релігії, самосвідомості та почуттів.

На основі наведеного вище розуміння філософії, змісту історії С. Гогоцький робить висновок про те, що історія філософії відображає в собі і дає значно більше, ніж інша історія людського життя, а саме: суттєву властивість розвитку внутрішнього життя свідомості істоти на основі ідеї розвитку, яка властива духові. В історії філософії має відбиватись не просто послідовність її напрямів, а й послідовність розвитку певної системи знання і самосвідомості, де, рухаючись вперед, історія філософії йде неперервно і вглибину, своїм прагненням до кінця вона звертається до свого початку. При цьому історія філософії аж ніяк не зводиться до помилок і гіпотез, хоча і вони вносять певні моменти у зміст розвитку філософської думки.

Основними методами дослідження історико-філософського процесу С. Гогоцький вважав індуктивний і дедуктивний, аналітичний і синтетичний, які діють плідно лише за умов їх єдності І виявляються безпорадними самі по собі. Однак відносно єдності цих методів з точки зору діалектичного методу, запропонованого Гегелем, С. Гогоцький ставився досить критично, заявляючи, що в гегелівській інтерпретації дійсна єдність аналізу і синтезу неможлива, оскільки гегелівська діалектика приводить лише до їх зовнішнього поєднання, підводячи весь зміст історії філософського мислення під раніше задані схеми, адже, за Гегелем, уся історія філософії є розвиток абсолютного духу, котрий здійснюється за законами діалектики, діалектичного методу, що зумовлюються тим самим абсолютом чи чистим мисленням. Основна помилка цього методу, на думку С. Гогоцького, полягає не просто в мрійливості уявлень про дух і про мислення, а й у через те, що він суперечить самому розвитку. Історичний розвиток філософії постає розвитком мислячої свідомості, а за діалектичною системою Гегеля мислення в своєму розвитку уже знає всі стадії цього розвитку. Якби це було дійсно так, то не було б самої історії філософії і, мабуть, невипадково, зазначає С. Гогоцький, що "у Гегеля останній період історії філософії і філософії історії видаються закінченими, такими, що завершує собою всебічний розвиток думки і життя" (Гам же. - С. 17). Правильним у методі Гегеля є те, що історія філософії має відбивати в собі розвиток ідей філософії і що значення і відношення спадкоємного поступу історичної спрямованості філософії визначаються в них об'єктивно, а не за бажаннями історика-мислителя.

Проблема співвідношення філософії і релігії вирішується С. Гогоцьким так. Філософія і релігія мають спільні точки дотику в через те відношенні, що, як І в філософії, розглядаються явища фізичної природи і природи моральної не самі по собі, а як явища в їх причинному зв'язку, проте відносно інших начал, так і в релігії світ явищ постає предметом уваги не сам по собі, а у відношенні до своєї вищої причини і останньої мети. Однак форма релігійних творів не збігається з формами філософії. В релігійних творах більше переважають почуття і уявлення, пристосовані до загального розуміння, тоді як філософські твори викладено у формі абстрактних понять. Там панують безпосередні звеличення думки до першого начала будь-якої істоти, а тут - постійний процес умовисновків. Релігійні твори утверджуються в основному на вірі та одкровенні, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком і повністю присвячуються дослідженню і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення. У цілому як мислитель релігійного складу С. Гогоцький завжди-таки обстоює концепцію двох істин своєрідним чином, утверджуючи також самостійність філософії.

У розкритті змісту і спрямованості історико-філософського процесу С. Гогоцький виходить з того, що мислення як свідоме обмірковування, яке враховує відмінності і схожості уявлень та понять, не творить із нічого сукупності своїх істин, а грунтується на розвитку освіти, культури, науки, де кожна епоха характеризується відношенням мислячого духу до буття. При цьому, на його думку, дозволяється виділити три головні періоди, найтиповіші для філософської та історичної думки: період її пасивного стану, чи період її діяльності, коли вона також не відокремлюється від уявлень і почуттів (поява перших грецьких шкіл, в новому світі теократичний період середньовічної філософії, в кращому випадку період, котрий передував розвитку схоластики); відхід філософії від вірувань і прагнення створити самостійне світосприйняття і по духу його визначити та поставити науку (від античності до неоплатоніків, а у новому світі період XV-XVIII ст.). Нарешті, неоплатонівське мислення покладає зусилля для прилучення філософського змісту до вірувань, що у новому світі відбивається створенням філософських систем ХІХ ст. німецькими мислителями. У своєму цілісному вигляді вся історія філософії служить зображенням різноманітних напрямів, які пройшли від початку перших просвітлінь самостійного мислення і прагнення до знання в сьогоднішній час. Історію філософії С. Гогоцький поділяє на два періоди: від іонійських шкіл до неоплатонізму та філософії, започаткованої у XVII ст. Беконом і Декартом, яка продовжилась в останню добу філософським ідеалізмом в Німеччині.

Кожний із названих періодів має свою специфіку. Так, в доцивілізовану добу відношення мислячого духу до буття також не пізнане, в ньому переважає безпосереднє визнання гармонії поміж мисленням і його предметами. Християнство порушило цю гармонію, підірвало повагу до природи і спрямувало завжди до релігійного авторитету. Залишившись поза свідомістю, психологічними основами своїх досліджень, воно не могло вказати шляхів до істини і на місце розумного засвоєння дійсності відкрило доступ вільним фантазіям та механічному рабському духу букви. Філософії середньовіччя не вистачало такого підведення мислення до зовнішнього свідомого буття, яке б могло замінити попередню гармонію природи і духу. Філософія Нового часу, починаючи з Бекона, особливо з Декарта, виступила з критикою схоластики, пішла шляхом відмови від неї, намагаючись надати наукам нового самостійного духу.

Безпосередніми послідовниками Декарта Гогоцький вважав Мальбранша і Спінозу, виділяючи після них у філософії кінця XVIII ст. два напрями - реалістичний та ідеалістичний (метафізичний і догматичний ідеалізм). До реалізму він відносив емпіризм Локка, сенсуалізм Конділяка, матеріалізм Гольбаха, Гельвеція, Ламетрі. При загальному негативному ставленні до матеріалізму, особливо метафізичного, механістичного, Гогоцький завжди таки прагне знайти в мислителя певні виправдальні риси як людини, навіть при досить критичному ставленні до нього. Так, звертаючись до характеристики Ваніні, він називає його мислителем-мучеником, Гассенді характеризує як людину високих і прекрасних якостей душі. До метафізичного ідеалізму Гогоцький відносить Лейбніца і Вольфа. З останнім пов'язується німецьке просвітництво, яке розглядається як безпосередній пункт німецької філософії. Вольфіанство він оцінював досить критично, підкреслюючи, що ця філософія відображає не процес внутрішнього життя як такого, не закони його послідовності, а нерухомий предикат двох розірваних і внутрішньо розділених субстанцій (Гогоцкий С. С. Философия XVII и XVIII веков в сравнении с философией XIX века... - К., 1878. - Вып. 1. - С. 103).

У розвитку історії філософської думки С. Гогоцький виділяв Канта, філософія якого стала перехідною ланкою поміж попередніми періодами і XIX ст. Заслугу Канта він вбачав у критиці однобічності і догматичності реалізму, в через те, Що він спрямовував філософію до розуміння сутнього через мислення і на саме мислення. Грунтовно аналізуючи систему поглядів Канта, С. Гогоцький досить професійно і аргументовано розкриває обмеженості кантівської системи. Основним недоліком філософії Канта він називає протиставлення матеріального світу і чуттєвої волі, відсутність зв'язку і переходу поміж ними такою ж мірою, як поміж розсудком і розумом, розумом чистим (теоретичним) і практичним.

В оцінці С. Гогоцького Кант застосовує закони і форми мислення тільки як готові до даного, чуттєвого матеріалу і тільки протиставляє одне одному, проте залишає в стороні питання про відношення законів і форм мислення до об'єктивного буття і в процесі утворення загальних понять через індуктивні прийоми думки (Там же. - С. 182-183). У цілому обмеженість філософії Канта, за Гогоцьким, полягає в розриві поміж началами мислячими і суттю речей, а з боку форми - у відсутності самостійного виведення основних понять, які просто декларуються. При характеристиці поглядів Канта С. Гогоцький виступає з позицій широкого соціокультурного підходу, а саме визнання впливів культури, освіти на загальний розвиток суспільства і філософії. "Всяка освіта, всяка культура, - пише він, - коли вони відповідають своєму значенню, пропонують собою, по-перше, дві сторони - ідеал досконалості у цілому, чи в якому-небудь роді його, і ті моральні сили, які здійснюють в собі ідеал і послуговують його виразником; по-друге, те відношення сил до ідеалу, яке потрібне для переходу ідеалу в дійсність" {Там же. - С. 185).

До найближчих послідовників Канта, які уособлюють філософію безпосереднього бачення, С. Гогоцький відносить Га-манна, Гердера, Якобі, водночас підкреслюючи, що філософія XIX ст. не обмежується одним визнанням буття "умоспоглядального", за винятком феноменологічного чи протяжного, чи запереченням і визнанням буття матеріального. Всі свої дослідження і побудови вона спрямовує до того, щоби пояснити саму послідовність як в розвитку пізнання і пізнання дійсності, так і самого життя - внутрішнього і зовнішнього. Саме в цьому С. Гогоцький вбачає заслугу німецького ідеалізму, зокрема суб'єктивного ідеалізму Фіхте, котрий виступив проти розриву теоретичного і практичного в поглядах Канта. Щоправда, Фіхте також не виступає з предметів нашого внутрішнього життя, не звертається до зовнішнього світу чи природи і зовсім не пояснює, як, прагнучи до безконечного, безперервно долаючи свої межі, відноситися до аналогічних двох порядків у витвореннях природи - механічного чи причинного, і теологічного.

Однак у Фіхте, зазначає Гогоцький, моральна природа людини входить як керуюче і осмислююче начало в побудовах наукославлення і дає точку опори та спрямованість погляду і на фізичний світ. В цьому відношенні відзначається глибина поглядів Фіхте, особливо основ його природного права, хоча в них також переважають абстрактні поняття без уваги до історичного розвитку понять про право і правомірність суспільства.

С. Гогоцький, одним з перших істориків філософії, спираючись на розроблений ним с оці о культурний підхід в дослідженні історико-філософського процесу, поставив питання про взаємовпливи німецького романтизму та німецької класичної філософії. "Романтизм, - зазначає він, - в самому загальному смислі відбив потреби такої творчості, такого творення художніх творів, в яких свідомо вибрана образна форма і зміст йдуть рука об руку з живим ключем духовного життя, вільною і самодіяльною етичною самосвідомістю; воно вільно відбивається і в формі і змісті художніх творів. Романтизму чутливий моральний та естетичний матеріалізм - спотворений витонченою живістю багатьох творів XVIII ст. у Франції, проте чужа йому і суха форма риторичних правил... Романтичний напрям є аналогічний цьому новому напряму філософії, яка, почавши з XIX ст., спрямовує своє зусилля до того, щоби зрозуміти і розвинути ту центральну силу нашого духовного життя, яка в своїх проявах і в працях, і художніх, і літературних, цілком зберегла в кожному відповідний оригінальний тип, була б чужою до потурання грубій чутливості, не подавляючи її природи і благородної форми і, навпаки, була повністю моральною, залишалася живою і самостійною" {Там же. - Вип. 2. - С. 136).

Аналізуючи погляди романтиків Гете, Шіллера, С. Гогоцький розглядає їх як посередництво поміж сухим григоризмом, властивим філософії, і вільною творчістю, якій сприяв Фіхте, підготувавши грунт для переходу до об'єктивного ідеалізму Шеллінга і до абсолютного ідеалізму Гегеля.

Характерно, що, розглядаючи зміст і сутність поглядів того чи іншого мислителя, С. Гогоцький робить це виявленням самого істотного в його вченні, поглядах без навішування ярликів і звинувачень. Тим більше, наведене не ставало йому на заваді критичних оцінок в дослідженні історико-філософського процесу. Так, він вказує на слабину методологічної сторони філософії Шеллінга, на те, що в здатності систематичного розвитку своїх думок Шеллінг значно поступався Фіхте і Гегелю, підкреслюючи водночас, що як людина він був високого розуму і освіти. Безпосереднім продовженням філософії Шеллінга С. Гогоцький вважав абсолютний ідеалізм Гегеля, високо цінував його за створення філософії історії, а також за те, що саме ним історія філософії була поставлена на реальну основу думкою про те, що Історія філософії відображає фактично в послідовній появі філософських вчень в даному місці і часові ту послідовність начал і напрямів, якому логіка знаходить і представляє в ході чи порядку своїх начал і категорій. "Як би не була в деяких випадках обмежена діалектична система Гегеля, ідея розвитку, покладена ним в основу історії філософії, разом надала їй сенс і душу, і різко виділила вік XIX не тільки від XVIII, проте і від попередніх періодів історії філософії" (Гогоцкий С. С. Введение в историю философии. - С. 18). Відносно основних недоліків і обмеженостей гегелівської системи, то Гогоцький вважає, що Гегель має на увазі одне, а виконує друге, яке не відповідає його ідеї. Він зупиняється тільки на побудовах мислення, які не мають творчої сили і не дають всесвіту законів (див.: Гогоцкий С. С. Философский лексикон. - Т. 2. - С. 190).

За винятком проблем історії філософії С. Гогоцький приділяв увагу І проблемам теорії пізнання, розгляду деяких соціальних питань. У процесі пізнання він виділяв три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, що керується свідченнями відчуттів, діяльність уявлення чи уявляючої свідомості і мислення (мислячу свідомість). Відчуття як найперше джерело наших відомостей про світ переходять в уявлення, а потім у мислення, що є більш високим ступенем пізнання, в якому за допомогою чітко сформульованих одиничних і загальних понять в їх сполученнях, судженнях і умовисновках ми отримуємо можливість усвідомлювати недоступну ні чуттєвій свідомості, ні уявленням дійсну природу речей та їх справжній внутрішній зв'язок. Замість випадковості, якою відрізняються з'єднання уявлень, мис-ленна діяльність грунтується на властивій їй свідомій законоподільності, завдяки через що переводить відчуття і уявлення в свідоме і чітке визнання предметного світу, зводить до свідомої гармонії мисленне начало і його предмет.

Саме пізнання Гогоцький розглядав як процес, в якому певний ступінь пов'язаний з іншим. "Вдивляючись... в чіткий характер мислення, знаходимо, що у внутрішньому складі його поєднуються і зводяться до вищої єдності два нижчих види пізнавальної діяльності, котрі, з одного боку, роблять можливим мислення, а з другого боку - самі, в силу властивої їм у крайньому випадку в можливості мислення, розвиваються, отримують вищий характер, спрямовують теоретичну діяльність до мислення" (Гам же. - Т. 3. - С. 533-534). Істину він розглядав як гармонію мислення з буттям, вічною дійсністю, а її критерій вбачав у внутрішньому житті, одухотвореному релігією. З цих позицій критикував матеріалізм за спроби звести психічні явища до простих форм руху матерії, за механічне перенесення законів одного рівня на інший, невміння пояснити механізм переходу від чуттєвого до раціонального. Заперечував атомістичну теорію, душу і дух вважав двома формами прояву життєвого начала Бога, на основі чого виступав проти філософських поглядів М. Чернишевського, ставлячись з повагою до творчості В. Бєлінського як кращого прикладу важливості життєвості філософських начал для літературної критики, проникнутої новими началами естетики, створеної філософією ХІХ ст. і відбитої в естетиці Гегеля (див.: Гогоцкий С. С. Философия XVII и XVIII веков в сравнении с философией ХІХ века... - Вып. 1. - С. 102).

Теїстичними були також соціальні погляди С. Гогоцького. Основу суспільного розвитку він вбачав у двох взаємопов'язаних моментах - рух вперед, зміна, руйнування тих чи інших старих суспільних форм життя і сталість, незмінність, незнищувальність, які даються ідеєю, цими вічними істинами, на яких стверджуються гідність людини, велич і могутність народного життя при всіх змінах, що супроводжують його розвиток. Основним у процесі розвитку є не те, що руйнується, а те, що залишається непорушним, вічним.

С. Гогоцький дещо негативно ставився до викладання в початкових школах українською мовою, вбачаючи в останній своєрідний жаргон, якого не розуміють в більшості шкіл. Всю історію України, українського народу пов'язував з Росією, вважаючи, що південно-руський народ також не доріс до самостійного життя, виступаючи водночас і проти концепції Гегеля про зверхність одного народу над іншим. Не сприймаючи соціалістичних ідей, розглядав прогрес як єдність свободи з повагою до закону, захищав приватну власність як важливу умову "особистого єства". Саме з повстань проти значення власності Гогоцький виводив наукову невідповідність соціалістичних ідей та вчень. На його думку, заперечуючи власність, представники соціалізму показують своє гуманне відношення до особистості, однак не бачать того, що у своїх крайностях доходять до заперечення тієї людської особистості через те, що бажання поліпшити її життя шукають не в покращенні внутрішньої сфери і зовнішніх знарядь життя, а в знищенні того, що є основою організації всіх сил і розподілу всіх засобів життя, адекватних людині. Подібна радикальна міра може привести до руйнування ідеї людської особистості, бо неможливий був би розвиток людини і всіх сторін її життя: самовдосконалення і вдосконалення загальної природи людини. Вони можуть бути тільки тоді, коли є діючі начала свідомості вищих знарядь життя, які йому відносять. Без цих умов особистість завжди буде усвідомлювати себе в чужому для себе середовищі і ставитись до нього як до чужого (див.: Гогоцкий С. С. Философский лексикон. - К., 1872. - Т. 4, вып. 1. - С. 286). На нашу думку, наведене вище положення С. Гогоцького не потребує коментарів, 70-річна практика побудови соціалістичного суспільства є кращим підтвердженням його правильності.

Рекомендована і використана література

Авсенєв П. С. Из записок о психологии: Сб. лекций бывших профессоров Киев, духовной акад. - К., 1869.

Гогоцкий С С Два слова о прогрессе // Тр. Киев, духовной акад. - 1860. - Т. 1.

Гогоцкий С. С. Введение в историю философии. - К., 1871.

Гогоцкий С. С. Критический взгляд на философию Конто. - К., )847.

Гогоцкий С. С. Обозрение системы философии Гегеля. - К., 1860.

Гогоцкий С. С. Философия XVII и XVIII веков в сровнении с философией XIX веко и отношение той и другой к образованию. -К., 1878-1884. - Вып. 1-3.

Гогоцкий С. С. Философский лексикон. - К., 1857-1873. - Т. 1-4, ч. 1-5.

Зверев В. М. Петр Дмитриевич Лодий // Бюл. студен, науч. об-во Ленин, унта - Л., 1959.-Вып. 2.

Известие о жизни и смерти профессора Ивана Степановича Рижского. - Харьков, 1811.

Історія філософії на Україні. - К., 1987. - Т. 2.

Карпов В. Н. Введение в философию. - СПб., 1840

Карпов В. Н. Взгляд на движение философии в мире христианском // Журн. М-ва нар. просвещения. - 1856. - Ч. 92.

Карпов В. Н. О самопознании //Странник. - 1860. - Кн. 5.

Карпов В. Н. Системное изложение логики. - СПб., 1856.

Карпов В. Н. Философский рационализм новейшего времени // Христианские чтения. - 1860. - Кн. 3-6, 12.

Кравец И. П. И. Шад - профессор философии Харьковского университета // Филос. науки. - 1960. - № 4.

Лодий П. Д. Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного. - СПб., 1813.

Лодий П. Д. Теорий общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве. - СПб., 1828.

Новицкий О. М. Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии. - К., 1844

Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности: Речь, произнесенная в торжественном собр. имп. Ун-та Св. Владимира, 15 июля 1837. - К., 1837.

Новицкий О. М. Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований. - К., 1860-1861. - Ч. I-IV.

Новицкий О. М. Руководство к логике. - К., 1844.

Новицкий О. М. Руководство по опытной философии. - К., 1840. Огородник 4. В., Огородник В. В. Нариси з Історії філософської думки на Україні. -К., 1990.

Острянин Д. Ф. Материализм и диалектика в отечественном естествознании (конец XVIII - первая половина XIX в.). - К., 1984.

Рижский И. С. введение в курс словесности. - Харьков, 1806.

Рижский И. С. Умословие, или Умственная философия, написанная в Горном училище в пользу обучающегося в нем юношества. - СПб., 1790.

Скворцов И. М. Критическое обозрение Контовасой Репигии в пределах одного разума. - К., 1838.

Скворцов И. М. О составе человека. - СПб., 1817.

Скворцов И. М. О философии Плотина. - К., 1835.

Скворцов И. М. О философии Эшенмайера. - К., 1835. Флоринский Н. С С. Гогоцкий // Вера и Разум. - 1859. - № 20.

Шад I. Institutiones philosophie universae, torn us primus, logicam completer. - Харьков, Галле, 18 Ї2. - Англ.

Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Сочинения. - М., 1989.

← Предыдущая страница | Следующая страница →