Поделиться Поделиться

Неопозитивізм, його сутність та принципи

Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурхливим її розвитком у XX ст., є виникнення такого напряму в філософії, як позитивізм (від лат. positivus - позитивний). Головні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями ("матерія", "дух" та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні "позитивні" науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким дозволяється зберегти стару назву "філософія". Предметом такої філософії мають бути складання та систематизація спеціально-наукового знання. Подібні ідеї розвинули англійські філософи Дж. Стюарт Міль (1806 -1873), Герберт Спенсер (1820-1903).

На початку XX ст. розпочинається етап так званого "другого позитивізму", чи емпіріокритицизму. Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). На відміну від "першого позитивізму", котрий розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В основу даної філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття досвіду. Досвід розглядається не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу - як потік відчуттів, очищених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, завжди інше - їхні комплекси.

Сучасною формою позитивістської філософії є "третій позитивізм", чи неопозитивізм. Неопозитивізм - це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логічного емпіризму), логічного негативізму, аналітичної філософії (логічного аналізу) та ін.

1. Логічний позитивізм

(Логічний емпіризм) сформувався у 1922 р. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891-1970), німецький філософ Хане Рейхенбах (1891-1953), австрійський філософ Люд-віг Вітгенштейн (1889-1951).

Логічний позитивізм розвивається в руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Він також заперечує за філософією право бути самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Проте логічний позитивізм привертає увагу не до систематизації спеціально-наукових знань у філософії, як це робив класичний позитивізм, а до діяльності з аналізу мовних форм знання. Метою аналізу служить розрізнення змістовних і осмислених висновків - з одного боку, і нісенітних - з другого.

Очищенню мови, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними процедура верифікації (від лат. verificare - доводити істину). Суть принципу полягає в через те, що кожне твердження необхідно порівняти з фактами. Коли при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим сенсу "псевдотвердженням" і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція філософії полягає в поясненні діяльності людини в мовному світі. Згідно з такою логікою безглуздо говорити: "є матерія", "нема матерії", "матерія первинна", "свідомість первинна" чи запитувати: "Є Бог?" тощо.

Таким чином, принцип верифікації передусім був спрямований проти світоглядних принципів філософії. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не виправдало надій. Класичні метафізичні проблеми були значними не лише для осмислення людської життєдіяльності, природи людини, а й для аналізу гносеологічних питань. За винятком цього, виявилося неможливим формалізувати мову науки до кінця. Адже у структурі наукових теорій існують метафізичні висловлювання, які не дозволяється перевірити за допомогою принципу верифікації. Усе це спричинило крах принципу "верифікації".

2. Логічний негативізм

Другим різновидом неопозитивізму є логічний негативізм. Основним його представником є англійський філософ і соціолог Карл Поппер (1902 - 1994), котрий запропонував замінити "верифікацію", націлену на встановлення істинності тверджень шляхом їх безпосереднього зіставлення з фактами, так званою "фальсифікацією", тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують ("фальсифікують") дане твердження. Тим самим Поппер перетворює позитивізм на своєрідний, так би мовити, "негативізм", адже навіть коли не виявлено фактів, що "фальсифікують" твердження, і останнє визнається придатним для наукового вжитку, воно кваліфікується як "виправдане", а не істинне. Таким чином, постійно зберігається можливість появи фактів, які, зрештою, сфальсифікують твердження.

3. Аналітична філософія

Третім різновидом неопозитивізму є аналітична філософія. її основними представниками були: Бертран Рассел (1872-1970), Джордж Мур (1873-1958), Людвіг Вітгенштейн та ін. Аналітична філософія зводить філософію до аналізу запровадження мовних засобів і висловів, що тлумачаться як справжнє джерело філософських проблем. Даний аналіз розглядається у філософії як єдиний правомірний метод філософського дослідження та спрямований на те, щоби виявляти ситуації запровадження мовних засобів, які породжують філософські проблеми. Представники аналітичної філософії доказують, що не існує реальних філософських проблем, а проблеми, які традиційно розглядаються як філософські, є чи псевдопроблемами, чи мають логіко-лінгвістичний характер, чи потребують конкретного змістовного дослідження. Таким чином, основне завдання даної філософії полягає в розробці семантичної теорії значення мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. Ця течія мала значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4. Постпозитівізм

"Паралельно" з аналітичною філософією у 60-70-х роках виникає постпозитивізм. Основними його представниками є: Імре Лакатос (1922-1974), Томас Кун (1922-1996), Поль Фейєрабенд (1924-1996) та ін. Принциповим положенням постпозитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від метафізики та ідеології. Представники цього напряму переглянули вихідні принципи неопозитивізму відносно методології наукового пізнання, радикально переосмислили сам предмет вивчення - ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна система, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не дозволяється розбити на окремі висловлювання чи незалежні один від одного рівні: емпіричний і теоретичний.

Однією з форм прояву позитивізму є методологічний напрям, котрий дістав назву структуралізму. Він об'єднує ряд шкіл у соціогуманітарному пізнанні, пов'язаних методом виявлення структури, тобто сукупності відношень поміж елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різноманітних перетворень і змін. У такому розумінні поняття "структура" характеризує не простий стійкий "кістяк" якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта дозволяється одержати другий, третій і так далі шляхом перестановки його елементів і певних симетричних перетворень. Виявлення структурних закономірностей окремих об'єктів досягається шляхом виведення відмінностей поміж цими об'єктами як перетворювання один в одного конкретних варіантів єдиного абстрактного інваріанта.

Головними представниками структуралізму є французький антрополог і філософ Клод Леві-Строс (1908-2009), філософ і історик культури Мітель Фуко (1926-1984), психоаналітик Жак Лакан (1901-1981), літературознавець Ролан Барт (1915-1980), один із засновників філософського напряму постмодернізму Жак Дерріда (1930-2004). Основним джерелом розробки методології філософського структуралізму була книга видатного швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857-1913) "Курс загальної лінгвістики" (1916).

Похожие статьи