Поделиться Поделиться

Грошово-кредитна політика

Важливим складником економічної політики країн з розвинутою ринковою системою є грошово-кредитна політика. Щоби ліпше уявити її роль в економічному житті, слід узяти до уваги такі теоретичні положення. У процесі відтворення суспільного продукту на перше місце, як заведено, ставиться виробництво. Гроші є інструментом обслуговування обігу товарів і надання послуг. У цьому розумінні вони є похідним елементом економічних процесів. Разом з тим сучасна ринкова система обумовлює відносну самостійність кожного з її елементів, а це значить, що грошовий обіг, з одного боку, збагачується своїми особливостями, закономірностями і т. п., а з другого - стає важелем дедалі активнішого впливу на інші економічні процеси, як-от: на темпи економічного зростання, сукупний попит, рівень безробіття, обсяг інвестицій, інфляцію тощо.

В економічній літературі описується чимало концепцій грошово-кредитного регулювання. Найзначнішими з-поміж них є кейнсіанська та монетаристська.

Кейнсіанська модель грошово-кредитного регулювання. Дж. М. Кейнс здійснив революцію в поглядах економістів на природу ринкового регулювання. Він стверджував, що ринкова рівновага може бути досягнута за рівня, набагато нижчого від потенційного обсягу ВВП, і коли значна частина робочої сили може виявитись безробітною. Дж. Кейнс вважав, що економіка може надовго "зависнути" у стані заниженого випуску і хронічного безробіття, оскільки поведінка заробітної плати і цін не є гнучкою і механізм відновлення повного використання виробничих ресурсів робочої сили і матеріально-речового капіталу діє недосконало. Вихід із цього становища він убачав у державному втручанні для підвищення сукупного попиту, а інструментом втручання є бюджетно-податкові та грошово-кредитні важелі.

Вирішального значення у структурі сукупного попиту кейнсіанська теорія надає інвестиційному попиту. Зміна рівня інвестицій унаслідок мультиплікаційного ефекту спричиняє значні коливання рівнів виробництва і зайнятості. Своєю чергою на обсяг інвестицій найсильніший вплив має відсоткова ставка, оскільки вона є витратами на отримання кредиту для фінансування інвестиційних рішень. Підвищення відсоткової ставки скорочує обсяг інвестицій, а таким чином, і обсяг ВВП.

За кейнсіанською теорією проглядається така функціональна залежність: зростання грошової маси викликає падіння відсоткової ставки, а це веде до зростання інвестицій і в кінцевому підсумку- до збільшення зайнятості і виробництва. Тобто відсоткова ставка стає важелем впливу грошового обігу на економіку в цілому. Аналіз грошового ринку, на якому складається рівень відсоткової ставки під впливом взаємодії попиту та пропонування, є важливим елементом кейнсіанського вчення.

Не вдаючись до розгляду всіх деталей кейнсіанської теорії, дозволяється висновувати, що, використовуючи методи грошово-кредитної політики, держава має можливість впливати на рівень відсоткової ставки, а через неї- на рівень інвестицій, забезпечуючи таким способом повне використання виробничих ресурсів.

Проте, порівнюючи ефективність грошово- кредитних і бюджетно-фіскальних методів, Дж. Кейнс і його послідовники перевагу надавали останнім, що пояснювали такими причинами. По-перше, економіка може потрапити в так звану пастку ліквідності, за якої підвищення пропонування грошей не впливає на зміну національного доходу. Пастка ліквідності полягає в через те, що відсоткова ставка перебуває на дуже низькому рівні й далі падати не буде, а можливе тільки її підвищення. За цих умов власники грошей не мають бажання інвестувати їх. Приріст грошей не йде на інвестиції, а поглинається спекулятивним попитом, тобто осідає на руках. Оскільки відсоткова ставка не змінюється, то інвестиції і рівень виробництва залишаються постійними. Механізми ринкового регулювання не забезпечують вихід із даної ситуації, через те потрібний імпульс із-за меж ринкової системи. Цим імпульсом с бюджетно-фіскальна політика. По-друге, Кейнс заперечував сталість швидкості обігу грошей, уважаючи її змінюваною і непередбачуваною, звідки випливає, що гроші не служать фактором визначення динаміки обсягу виробництва, зайнятості і цін. І по-третє, ціни в ринковій економіці, за Кейнсом, негнучкі.

Спираючись на свої постулати і беручи до уваги канали впливу грошово-кредитної й бюджетно-фіскальної політики на економіку, Кейнс дійшов висновку, що за умов депресії монетаристські методи не результативні. На його думку, податки і державні видатки є більш дійовими засобами впливу на економіку. Зрештою це дало підстави послідовникам Ксенса стверджувати, що "гроші не мають значення".

Монетаристська теорія. Повоєнний період майже до кінця 1960-х початку 1970-х років був найсприятливішим для соціально-економічного розвитку провідних західних країн за останні 100 років. Поміж тим, на початку 70-х років стали відчуватися прорахунки кейнсіанської теорії, котрі виявились у високих темпах інфляції та рівні безробіття, перебільшенні ролі державних інвестицій і бюджетних методів регулювання кон'юнктури, низькому ефекті дефіцитного фінансування.

Криза кейнсіанської політики реанімувала монстаристські теорії грошей. Вихідні постулати мопс гарнетів діаметрально протилежні кейнсіанським принципам. Вони (монетаристи) впевнені, що ринкова економіка є достатньо стійкою і ринковий механізм забезпечує самостійне відновлення економічної рівноваги. Через це монетаристи не визнають державного регулювання, активно захищають принципи вільної конкуренції. Вирішальне значення в розвитку виробництва, на їхню думку, належить грошам. Фундатор монетаристської теорії М. Фрідмен стверджує, що недооцінювання ролі фошового обігу і грошей, яке виявилось у недостатньому забезпеченні економіки грошовою масою під час Великої депресії 1929-1932 році., суттєво посилило спад і ускладнило вихід з нього. Монетаристська концепція розглядає швидкість обігу грошей як змінну, проте передбачувану величину. На швидкість обігу грошей впливає очікуваний рівень інфляції та відсоткова ставка. За винятком цього, монетаристи виявили зв'язок поміж темпами зростання грошової маси, реального і номінального ВВП, що дає можливість через зміну темпів зростання грошей впливати на обсяг виробництва.

Монетаристи відкидають активну грошово-кредитну політику, націлену відразу на стабілізацію пропонування грошей і відсоткової ставки. На їхню думку, головним об'єктом регулювання має бути не відсоткова ставка, а темпи зростання пропонування грошей. Через те центральний банк країни повинен увесь час проводити передбачувану політику і забезпечувати стійке й помірне зростання грошової маси. Темпи зростання грошової маси мають відповідати середнім темпам зростання ВВП і також 1 % додатково, що пов'язане з уповільненням обігу грошей.

У класичному варіанті монетаристська політика застосовувалась у США тільки з жовтня 1979 р. до жовтня 1982 р. За даний період удалося розробити досить радикальні заходи боротьби з інфляцією. Проте подолання інфляції і перехід до нової якості економічного зростання знизили актуальність монетаристських рекомендацій, і відтак економісти перестали стверджувати, що "гроші не мають значення".

Сучасна грошова теорія завжди більше інтегрує елементи різних напрямів: кейнсіанства, монетаризму, деяких інших - і виглядає як їх синтез.

Чинники впливу на грошово-кредитну політику в Україні. У перехідній економіці України існують дві групи специфічних чинників, що впливають на її грошово-кредитну політику. Це, по-перше, перехід від командно-адміністративної системи до ринкової, а по-друге, специфічні умови соціально-економічного й політичного стану, за яких здійснюється перехід.

Перебування економіки України на перехідному етапі означає, що в ній бракує стійкої економічної системи з властивими їй механізмами саморегулювання і саморозвитку, економіка мінлива і нестійка, а поведінку економічних агентів обумовлюють невідомі важкопередбачувані ситуації. Також не склалися довгострокові орієнтири господарської діяльності, не сформувались міцні економічні взаємозв'язки. За таких умов держава не в змозі застосовувати стандартні механізми й інструменти макроекономічного регулювання, які використовуються в розвинутих ринкових системах. На непередбачувану ситуацію суб'єкти реагують непрогнозовано, через те потрібні нетрадиційні й нестандартні методи та засоби грошово-кредитного регулювання.

Також специфіка перехідної економіки України полягає в через те, що відбулося різке падіння економічних показників, розірвалися економічні зв'язки, утворився високий рівень безробіття. Усе це втілилось у дисбалансі сукупного попиту і сукупного пропонування, інфляції та завеликому дефіциті державного бюджету. Через усе це формування ринкового механізму доводиться пов'язувати із заходами зі стабілізації економіки.

Специфіка цілей грошово-кредитної політики у перехідній економіці. Економічна специфіка країн, що переходять до ринку, обумовлює специфіку цілей грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика таких країн має чітко виражений антиінфляційний характер. Антиінфляційна політика є, як звичайно, основою програми стабілізації на перших етапах трансформації економіки.

Варто зауважити, що механізми інфляції в перехідній економіці остаточно не визначені. Так, інфляційні процеси в Україні не дозволяється зрозуміти, обмежившись тільки поняттями інфляції попиту й інфляції витрат. Зрозуміло, що без урахування структурної деформації економіки та дезіитеграційних процесів пояснити інфляцію неможливо.

Деякий час через те наші економісти у владі гадали, що придушення інфляції забезпечить автоматичний вихід з економічної кризи. Проте, як переконує досвід останніх років, фінансова стабілізація, яка виявилась у вповільненому темпі зростання цін, також не забезпечує перехід до економічного зростання. Для цього треба реформувати грошово-кредитну і податкову систему, створити інститути ринкової системи, налагодити конкурентне середовище. Наприклад, у Росії 1997 року вдалося зменшити темпи інфляції до 11 % річних на споживчі товари, збільшити ВВП на 0,2 %, проте ця вузько фінансова стабілізація не обумовила економічного зростання. Криза, що спалахнула в серпні 1998 р., наочно продемонструвала недостатність суто фінансової стабілізації.

Таким чином, цілі грошово-кредитної політики в перехідній економіці України не дозволяється було однозначно й прямолінійно переносити з практики розвинутих ринкових країн.

Національний банк України (НБУ) будував свою грошово-кредитну політику на монетаристських принципах, у підґрунті яких лежить спосіб монетарного гарантування, що випливає із залежності поміж обсягом грошової маси і темпами інфляції. У розвинутих ринкових країнах гарантування грошової маси як форма грошової політики сформувалось тільки в 1970-х роках, причому дохідність реального сектору економіки була не нижчою, ніж дохідність фінансового сектору. Це забезпечувалось державним регулюванням відсоткової ставки за кредитами і депозитами, контролем над валютними операціями, обмеженням чи забороною кредитних операцій на фондовому ринку. За таких умов є підстави для формування грошової політики з огляду на "просте правило зростання грошової маси". Проте на практиці й у цих країнах монетарна грошова політика на основі гарантування виявилась недостатньо ефективною, бо центральним банкам країн не вдавалось утримувати зростання грошової маси в заданих параметрах.

У країнах з перехідною економікою використання методу монетарного гарантування викликало багато нових проблем: по-перше, непередбачуваний попит на гроші; по-друге, грошове регулювання тут використовується для досягнення короткострокової стабілізації, а не є орієнтиром у середній та довгостроковій політиці, як у країнах з розвинутою ринковою системою.

Реалізація монетарної політики Національним банком України мала в кінцевому підсумку незадовільні результати: обмеження грошової маси призвело до її перетікання з виробничої сфери у сферу фінансових спекуляцій; споживчий попит скоротився; перетікання грошей з виробничої сфери у спекулятивний сектор викликав прискорений обіг грошей, що рівнозначно збільшенню їх маси, а це, згідно, знижує антиінфляційний ефект стиснення грошової маси. Водночас наростала інфляція витрат, яка стала наслідком випереджального зростання цін на продукцію природних монополій, зменшення масштабу випуску продукції, подорожчання оборотного капіталу тощо.

Таким чином, приглушення інфляції скороченням грошової маси і переміщенням її в над прибуткову спекулятивну фінансову сферу призвело до нестачі грошей у реальному секторі економіки і, як наслідок, до масових неплатежів і непомірного бюджетного дефіциту. Обмеження сукупного попиту на тлі спаду у виробничій сфері і далі відтворювало вже наявні пропорції і не сприяло зміні структури реального сектору економіки.

Політика обмеження грошової маси обумовила низький коефіцієнт монетизації (відношення ІУЬ до обсягу ВВП), котрий у середині 90-х років становив 0,27. Також меншим він був тільки в Росії і деяких інших країнах, тоді як у Франції у 1995 р. він дорівнював 0,67, Англії-1,10, Канаді - 0,63. Брак грошей увіходив до низки чинників, які спричинили зростання заборгованості платежів, широке використання грошових сурогатів, бартерний обмін, нагромадження запасів нереалізованої продукції.

Частково нестача грошей покривалася за рахунок припливу коштів нерезидентів, які активно скуповували державні цінні папери. В Україні це явище не мало такого широкого розмаху, як у Росії. Тільки в першій половині 1997 р. через купівлю нерезидентами (не громадянами країни) державних короткострокових зобов'язань на внутрішній ринок Росії надійшло 12 млрд. дол. За винятком цього, велику суму коштів принесли кредити зарубіжних банків провідним російським комерційним банкам. За 11 місяців

1997 р. ця сума становила 6 млрд. дол. Набагато менша частка іноземного капіталу в обороті спекулятивного сектору стала для України пом'якшувальним фактором у фінансовій кризі восени 1998 р.

Особливості української банківської системи. Банківська система надзвичайно багато важить у реалізації грошово-кредитної політики. Саме через банківський сектор передаються імпульси грошово-кредитного регулювання.

Формування банківської системи України має низку специфічних особливостей, що вплинуло на цілі, засоби та результати грошово-кредитної політики. Також наприкінці перебудови (1989- 1991 році.) державні банки поступово комерціалізувалися. Разом з цим створювалися банки для обслуговування грошового обігу провідних галузей, а згодом - і окремих фінансово-промислових груп та підприємств-гігантів.

Комерційні банки України із самого початку створення не були зорієнтовані на обслуговування реального виробничого сектору, а служили інструментом для швидкого збагачення й нагромадження капіталу і прагнули отримати надприбутки від спекуляцій на фінансових ринках. Лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності й валютних операцій, високі відсоткові ставки не було належно враховано в діяльності НБУ. Грошові кошти стали перетікати з виробничої сфери у сферу фінансових спекуляцій, через те, незважаючи на масштабні грошові емісії, реальний сектор економіки весь час відчував нестачу грошових коштів. Водночас банки отримували величезні доходи від інфляційного перерозподілу, через те що переважна частина банківських установ із самого початку ставила за мету отримання над доходів від ризикованих операцій на валютних і міжбанківських ринках. При цьому дуже часто використовувались кошти з поточних рахунків клієнтів, що спричиняло несвоєчасні розрахунки поміж клієнтами й уповільнювало грошово-товарні операції.

Таким чином, банківська система перехідної економіки України відразу проігнорувала реалізацію найважливіших функцій, притаманних банківській системі розвинутих країн: надійне обслуговування господарського обігу; акумуляція заощаджень та їх перетворення на капітал, контроль за грошовим обігом. Вона працювала як антипод нормальної банківської системи: знекровлювала виробничий сектор, перетягувала грошові кошти у сферу фінансових спекуляцій, зациклювала рух грошових потоків усередині себе. Усе це і спричинило відмову від монетаристської політики і перехід до посилення державного регулювання й особливо до стимулювання роботи реального сектору економіки.

Методи та інструменти грошово-кредитної політики України. Національний банк України, як і всі центральні банки ринкових країн, має у своєму розпорядженні як прямі, так і опосередковані методи. До речі, розвинуті країни в рамках загальної лібералізації економіки в 70-80-ті році. XX ст. перейшли переважно до опосередкованих методів.

Країни з перехідною економікою на перших етапах можуть користуватися здебільшого методами прямого адміністративного впливу: фіксованими процентними ставками, цільовим кредитуванням, обмеженням обсягу наданого кредиту. Ефективність цих методів досягається за умов пильного контролю за виконанням установлених нормативів.

НБУ свого часу виділив кілька банків для кредитування пріоритетних галузей народного господарства за відсотковими ставками, значно нижчими від ринкових. Проте без налагодженого контролю дані кредити спрямовувались в основному на підтримку збиткових і малорентабельних підприємств. Часто порушувались принципи кредитування, класичним прикладом чого є банкрутство АБ "Україна".

Згодом НБУ починає користуватися в основному непрямими методами грошово-кредитного регулювання, і насамперед застосовувати норму обов'язкових резервів. Проте в розвинутих ринкових країнах центральні банки рідко послуговуються зміною норм обов'язкових резервів, аби не порушити усталеної конкурентної рівноваги. Проте, на відміну від них, в Україні зміна норми резервів комерційних банків стає оперативним інструментом. А часта зміна цього показника робить економічну ситуацію малопередбачуваною.

Облікова ставка НБУ, чи ставка рефінансування, теж є інструментом опосередкованого регулювання. Однак вона в основному мала віртуальний характер, оскільки не відповідала реальному сектору економіки. Облікова ставка НБУ, скоріше, виконувала роль маяка, котрий показував напрямок грошово-кредитної політики, і мала переважно психологічне значення. Поміж обліковою ставкою НБУ і ринковими ставками комерційних банків - слабка залежність. Навіть 2002 року ринкові ставки комерційного кредиту у 2-3 рази перевищували облікову ставку НБУ (25-30 % проти 8 %).

Операції на відкритому ринку НБУ здійснював перш за завжди для покриття дефіциту державного бюджету, через те цінні папери були короткостроковими й високодохідними. Неінфляційне покриття бюджетного дефіциту в такий спосіб викликає так званий ефект витискання, коли приватні інвестиції витискаються державними, які менш ефективні, ніж приватні.

Таким чином, зрештою доходимо сумного висновку, що інструменти грошово-кредитної політики в перехідній економіці України обмежені й нерозвинуті, банківська система - деформована, а цілі - непродумані.

← Предыдущая страница | Следующая страница →