Поделиться Поделиться

Теорія людського капіталу

Проблеми формування робочої сили, її перетворення у людський капітал та його ролі у виробництві здавна хвилювали економістів. Першу спробу оцінити людський капітал зробив також один із засновників класичної політичної економії Петті. В кінці ХІХ ст. до даної проблеми звернулися німецький економіст і статистик Енгель та англійський дослідник Ніколсон, а трохи згодом і засновник кембриджської неокласичної економічної школи Маршалл.

Зростання ролі людського фактора у виробництві за умов розгортання сучасної НТР сприяло формуванню й розвитку теорії людського капіталу у 60-х роках XX століття. її започаткували знані неокласики Теодор Шульц і Гері Беккер, а потім у рамках теорії виробничих функцій розвивали Кендрик, Денісон та інші. Водночас при цьому застосовувалися методи та інструментарій інституціоналізму, зокрема такі інституції, як освіта, виробничий досвід, навички і вміння тощо. Через те ця теорія відноситься до неоінституціонального напряму.

Теодор Шульц

Видатний американський економіст, Нобелівський лауреат 1979 року "за визначні дослідження проблем економічного розвитку країн, що розвиваються, і вклад у теорію "людського капіталу" Теодор Шульц (1902-1998) народився в родині німецьких емігрантів. Він закінчив коледж Південної Дакоти та університет штату Вісконсин, де одержав ступінь бакалавра і доктора економіки (1930). Майже завжди трудове життя він був професором Чиказького університету. У 1949-1967 роках Шульц керував Національним бюро економічних досліджень.

Серед його праць варто виділити книги "Сільське господарство в нестабільній економіці" (1945), "Економічна організація сільського господарства" (1953), "Економічна цінність освіти" (1963), "Вкладення у людський капітал: роль освіти та наукових досліджень" (1971), "Інвестиції в людей: економіка якості населення" (1981) та деякі інші. Більшість праць дослідника пов'язані з економікою сільського господарства та економікою освіти. Він став автором концепції людського капіталу, якому розробляв у зв'язку із дослідженням економіки країн, що розвиваються, вважаючи, що саме "людський капітал" є найважливішим чинником їх розвитку. Теорія людського капіталу поєднує різноманітні погляди, ідеї, положення про процес формування і використання знань, навичок, здібностей, досвіду людини як джерело наступних доходів і привласнення економічних благ. Людський капітал (набуті знання, навички, здібності, фах, кваліфікація, досвід, енергія, які використовуються при створенні товарів і послуг) у виробництві взаємодіє з фізичним капіталом (засоби праці) і формується завдяки інвестиціям, які вкладаються в освіту та фахову підготовку даного працівника. Величина людського капіталу оцінюється потенційними доходами, які він здатен принести за увесь час свого функціонування у виробництві. Тобто людський капітал за Шульцем - це міра втілення у людині здатності приносити дохід.

Водночас людський капітал, чи людський ресурс, з одного боку, подібний до речового капіталу (засобів праці), а з іншого - до природних ресурсів. Людський капітал одразу після народження людини, як і природні ресурси, також певний час не приносить ніякого ефекту. Вони - і природні, і людські ресурси - дають віддачу після відповідної "обробки". Це означає, що праця як первісний ресурс поступово перетворюється на людський капітал разом із якісним поліпшенням робочої сили. Дослідник був переконаний, що з врахуванням внеску праці у випуск благ виробничі можливості людини вищі від усіх інших ресурсів разом узятих. Особливість людського капіталу на відміну від усіх інших його форм, як гадав дослідник, полягає у через те, що незалежно від джерел формування (власних, державних чи приватних інвестицій), його використання безпосередньо контролюється самим власником.

Шульц доводить, що людський капітал створюється подібно до капіталу взагалі, оскільки має ті ж ознаки. Першою є те, що вони є результатом інвестицій. Людина за допомогою сім'ї і держави, а потім і самостійно здійснює інвестиції у саму себе, оплачуючи освіту і набуття фаху та кваліфікації, таким чином підвищуючи якість своєї робочої сили, розвиваючи свої творчі здібності. Другою ознакою є здатність генерувати протягом певного часу потік доходу. Інвестиції у людський капітал згодом дають віддачу у вигляді більш високої заробітної плати чи здатності виконувати роботу, яка приносить більше задоволення.

Це поняття нині застосовують для пояснення того, як освіта та кваліфікаційна підготовка підвищують якість робочої сили і оплату праці, а також того, що визначає рівень освіти, якому одержують люди.

Гері Беккер

Мікроекономічний фундамент теорії людського капіталу заклав американський неокласик і неоінституціоналіст Гері Стенді Беккер (нар. J 930). У 1951 році Беккер закінчив Принстонський університет, ступінь доктора економіки одержав у Чиказькому, а професором економіки став у Колумбійському університетах. З 1970 року Беккер працює у Чиказькому університеті, а також у Гуверовському інституті війни і миру Стенфордського університету. У 90-х роках вів щотижневу рубрику у журналі "Business Week".

У 1992 році Гері Беккер був відзначений Нобелівською премією з економіки "за розширення сфери мікроекономічного аналізу на ряд аспектів людської поведінки і взаємодії, враховуючи і неринкову поведінку".

Серед наукових праць вченого варто виділити книги "Економіка дискримінації" (1957), "Людський капітал" (1964), "Теорія розподілу часу" (1965), "Людський капітал і особистий розподіл доходу" (1967), "Нариси з економіки злочинності і покарання" (1974), "Розподіл часу і товарів протягом життєвого циклу" (1975), "Трактат про сім'ю" (1981), "Економічний аналіз і людська поведінка" (1993) та інші

Беккер є безумовно одним із самим оригінальних сучасних економістів-теоретиків. Кожна його нова праця відкривала незвідані горизонти економічного аналізу, встановлювала зв'язки широко відомих і, здавалось, не сумісних поміж собою явищ із дією певного загального принципу. Він започаткував концепцію "людського капіталу", став одним із фундаторів теорії "раціональних очікувань", засновником напряму, що одержав назву "економічного імперіалізму", "нової теорії споживання". Науковець відкрив для економістів область досліджень, які до цього були турботою соціологів, психологів і антропологів і розширив межі економічної науки більше, ніж будь-котрий інший сучасний економіст.

Відправним пунктом аналізу "людського капіталу" для Беккера стало уявлення, що інвестиції в освіту та фахову підготовку варто оцінювати з позицій очікуваної граничної норми віддачі, тобто як і від вкладень з дохідністю альтернативних інвестицій, наприклад з дохідністю банківських вкладів чи цінних паперів. Залежно від того, що економічно доцільніше, учні і їхні батьки приймають рішення: навчатися чи йти працювати. Рішення поступити до навчального закладу, на відміну від рішення знайти роботу, є рішенням інвестиційним, тобто пов'язаним з інвестиціями, що включає як нинішні витрати, так і майбутні доходи. Через те норма віддачі від інвестицій виступає регулятором їх розподілу поміж різними видами та рівнями навчання, а також поміж системою освіти та іншими галузями економіки.

Беккер здійснив розрахунок економічної ефективності освіти. Зокрема, дохід від вищої освіти він визначав як різницю у заробітках поміж тими, хто закінчив коледж чи університет, і тими, хто не пішов далі середньої школи. У складі витрат навчання головним елементом було визнано "втрачені заробітки", тобто заробітки, які студенти не змогли отримати, через те що витратили час на навчання. Зіставлення витрат і вигод освіти дало змогу визначити рентабельність вкладень у людину.

Головні складові інвестиційного рішення вчитися такі:

- прямі витрати (плата за освіту, підручники тощо);

- альтернативні витрати, адже студент жертвує доходом, котрий він міг би одержати не навчаючись, а працюючи;

- фінансові переваги навчання, адже після його завершення доходи зростуть;

- витрати і вигоди не грошового характеру (принади студентського життя, розширення кругозору і загальних знань, знайомство з новими ідеями і цікавими людьми, водночас, тимчасова втрата можливості просування по службі, вільного часу тощо).

Через те варто зважувати усі затрати і вигоди, особливо через те, що за фати здійснюються нині, а ймовірні вигоди з'являться, у кращому випадку, через кілька років. Водночас, як визначив, зокрема, американський дослідник Денісон, інвестиції в людський капітал дають віддачу у 5-6 разів більшу, ніж у капітал фізичний (засоби праці і технології), хоча дані інвестиції і мають тривалий строк окупності.

Як правило, працівники з вищим рівнем освіти мають й вищі доходи. Не викликає сумніву, що професор повинен мати вищі доходи, ніж доцент, а останній - вищі, ніж магістр чи бакалавр. Так само, як більш кваліфікований працівник одержує вищу зарплату, ніж працівник нижчої кваліфікації. Різниця в доходах визначається саме величиною людського капіталу, носіями якого є усі згадані особи.

Беккер своїми дослідженнями довів, що для людей з вищою освітою пропозиція їх праці стосовно заробітної плати є високо еластичною, через те зростання попиту на кваліфіковану працю призводить до суттєвого зростання заробітків, що підвищує бажання здобувати вищу освіту.

Навчання на робочому місці, набуття виробничого досвіду також збільшує людський капітал. Досвідчений працівник значно цінніший, ніж новачок. Через те підприємства охочіше беруть на роботу працівників з певним досвідом, виплачуючи їм більшу винагороду за працю. Працівники з досвідом є більш продуктивними, ніж новачки. Навчання на робочому місці, як правило, оплачує фірма, підвищуючи ставку оплати праці працівникам, що підвищують свою кваліфікацію.

Характеризуючи людський ресурс, Беккер виділив два види його кваліфікації:

- специфічний (конкретний) людський капітал, котрий означає вміння працювати за вузьким фахом і певній фірмі. На ринку праці даний капітал набуває форми робочої сили;

- людський капітал загального призначення (абстрактний людський капітал). Він ґрунтується на знаннях, які завжди є в активі працівника і можуть використовуватися ним будь-де, на будь-якому місці.

Логічно припустити, що інвестиції в конкретний людський капітал здійснює та фірма, яка в ньому зацікавлена, а інвестиції в людський капітал загального призначення - сам його носій, котрий може одержувати дохід від такого людського капіталу будь-де.

Ідея людського капіталу, що генерує віддачу від рівня знань і кваліфікації, як зазначає Беккер, не зводиться тільки до освіти чи виробничого навчання. її дозволяється використати також стосовно таланту, здібностей, які проявляються насамперед у літературі, мистецтві та спорті.

На думку дослідника, інвестиції в освіту, в охорону здоров'я громадян, у соціальні програми, спрямовані на підготовку, збереження і розвиток професійних кадрів, рівнозначні інвестуванню нової техніки та технологій,

Досліджуючи проблеми людського капіталу, Беккер став одним із піонерів у формуванні нових розділів економічної науки - економіки дискримінації, економіки зовнішнього господарства, економіки злочинності, сімейної економіки тощо. Він перекинув "місток" від економіки до соціології, демографії, антропології, криміналістики; першим застосував принципи раціональної поведінки до тих галузей, у яких, як вважалося до нього, переважають звички чи ірраціональність.

Теорія людського капіталу створила єдину аналітичну структуру для визначення віддачі засобів, вкладених у освіту чи підвищення кваліфікації, а також пояснила, через що у різних країнах відмінності у пропозиції людського капіталу значно суттєвіші, ніж у пропозиції капіталу реального. Як наголошував Т. Шульц, теорія людського капіталу пояснює, через що країни з великими капіталами експортують переважно трудомісткий, а не капіталомісткий продукт.

Головний соціальний висновок теорії людського капіталу полягає у через те, що за сучасних умов підвищення якості робочої сили має більше значення, ніж зростання капітал озброєності праці.

← Предыдущая страница | Следующая страница →