Поделиться Поделиться

Регулювання міжнародної міграції робочої сили

Як вже зазначалося, міжнародна міграція робочої сили викликає не тільки позитивні, а й негативні соціально-економічні наслідки. Через те здебільшого під тиском громадської думки і профспілок країни вимушені здійснювати регулювання міграційних процесів. Несистематичні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб чи перешкодити виїзду окремих категорій працівників, а також підписання двосторонніх угод відносно регулювання міграції спостерігалися в Європі також у XVIII столітті. Наприклад, в Англії в кінці XVIII століття були прийняті закони, які обмежували в'їзд небажаних осіб. Тоді ж країни почали укладати двосторонні угоди відносно регулювання міграції, окремі з яких діють і в наш час.

Кінець широкомасштабній вільній міграції населення було покладено в 20-х роках XX століття, коли в більшості країн утвердилось імміграційне законодавство і з'явилися міжнародні угоди, які регулювали пересування населення. Відтоді правові акти, що регулюють міграцію населення, розвивалися в напрямі запровадження більш жорстких обмежень для міжнародного пересування робочої сили.

Рівні регулювання міжнародної міграції робочої сили

Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної міграції робочої сили, зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний.

Національний рівень регулювання міжнародної міграції робочої сили становить собою сукупність заходів окремої держави відносно регулювання міграції в своїй країні.

Передусім імміграційне законодавство більшості країн чітко розмежовує в'їжджаючих в країну іммігрантів – людей, які в'їжджають в країну на постійне місце проживання, і неіммігрантів – які приїжджають в країну тимчасово і не претендують на постійне місце проживання. До неіммігрантів відносяться ті особи, які прибули в країну на більш-менш тривалий строк, проте не претендують на постійне місце проживання.

Скажімо, законодавством США в'їзд неіммігрантів регулюється за допомогою віз, класи яких чітко визначають перелік осіб, які є неіммігрантами. До неіммігрантів з відповідним класом віз відносять: посли та консули і члени їх сімей: інші іноземні державні службовці та члени їх сімей: тимчасові відвідувачі з метою бізнесу чи відпочинку; іноземці, проїжджаючі транзитом; члени екіпажів морських та повітряних суден і члени їх сімей; студенти, співробітники міжнародних організацій і члени їх сімей; іноземний спеціаліст; тимчасовий працівник, що виконує роботи, які відсутні в США; представник зарубіжних засобів масової інформації і члени їх сімей; наречена чи наречений громадянина США; відвідувачі за обміном і т. ін.

Як правило, державне регулювання міграційних процесів здійснюється шляхом прийняття відповідних програм, спрямованих на обмеження імміграції робочої сили чи на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Проблемами трудової міграції на національному рівні займаються міністерства праці, юстиції, внутрішніх справ, закордонних справ через свої структури. Всі вони реалізують національне законодавство як в галузі еміграції, так і в галузі імміграції. Національне імміграційне законодавство кожної країни має свої особливості. Проте в більшості країн імміграційне законодавство та підзаконні акти мають такі головні риси.

По-перше, встановлює жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу роботи за спеціальністю. Мінімальною вимогою до освітнього рівня є загальна середня освіта чи професійно-технічна освіта, підтверджена відповідними документами. В більшості випадків диплом необхідно перезахищати (переоцінювати) на предмет відповідності вимог до спеціаліста в даній країні і в країні-експортері робочої сили. У багатьох країнах, за винятком диплому, при найманні на роботу необхідно мати відповідний стаж роботи, а на окремі види робіт – також й рекомендаційного листа.

По-друге, законодавства країн-імпортерів висувають жорсткі вимоги відносно здоров'я іммігрантів. В країни не допускаються наркомани, психічно хворі, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані подати довідку про стан здоров'я, завірену консульською установою країни, в якому вони в'їжджають, чи пройти спеціальне медичне обстеження. За винятком того, встановлюють певні вимоги відносно віку іммігрантів, їх політичного та соціального стану (як правило, забороняється в'їзд членам терористичних та профашистських організацій, особам, які притягалися до кримінальної відповідальності).

По-третє, країни імпортери, як правило, встановлюють кількісні квоти на іммігрантів. Квотування може торкатися всієї економіки, окремих галузей, окремих підприємств.

По-четверте, законодавство багатьох країн передбачає заходи відносно економічного регулювання імміграції. До таких заходів відносяться: встановлення мінімального обсягу товарообігу фірми, після досягнення якого вона має право наймати іноземних працівників; дозвіл на імміграцію тільки тим фізичним особам, які здатні інвестувати в економіку країни визначену законом суму, попередньо довівши її легальне походження, і створити певну кількість робочих місць. За винятком того, в окремих країнах за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеві підприємства іммігранти зобов'язані внести плату.

По-п'яте, законодавство більшості країн встановлює максимальні строки перебування іноземних робітників на їх території, після закінчення яких необхідно залишити країну, чи одержати дозвіл на продовження перебування в ній.

По-шосте, в законодавстві кожної країни має місце явна та прихована заборона наймати іноземну робочу силу, оформлена у вигляді заборони іноземцям займатися певним видом діяльності.

Країни-імпортери робочої сили під тиском профспілок здійснюють заходи відносно стимулювання рееміграції, тобто повернення іммігрантів на батьківщину. До таких заходів відносять; надання економічної допомоги країнам масової еміграції, професійна підготовка іммігрантів, виплата іммігрантам спеціальної допомоги. Економічна допомога зводиться до надання інвестицій країнам-експортерам робочої сили з метою створення нових підприємств, на яких могли б працювати реемігранти. Найбільшого розвитку така допомога набула у відносинах Німеччини з Туреччиною.

Професійна підготовка іммігрантів зводиться до надання іноземним робітникам можливості одержати професійну освіту, яка дозволяла б їм одержувати високооплачувану роботу на батьківщині. У цьому плані багато роблять Німеччина, Франція, Швеція та деякі інші країни. Надання спеціальної допомоги іммігрантам запроваджується в тих випадках, коли іноземні працівники погоджуються добровільно звільнитися і виїхати на батьківщину. Така форма стимулювання рееміграції застосовується в Нідерландах, Німеччині, Франції.

Слід мати на увазі, гцо всі дані заходи не змогли повністю вирішити проблеми рееміграції. Через те багато держав вживає комплекс адміністративних обмежень з метою зменшення притоку іноземних робітників.

Міжнародний рівень являє собою сукупність заходів країн світової співдружності відносно регулювання міграції робочої сили в межах світового співтовариства.

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і через те основну роль почали відігравати багатосторонні угоди і нормативні акти на міжнародному рівні. Сьогодні існує безліч міжнародних угод, правових актів, приєднуючись до яких, країни беруть на себе зобов'язання дотримуватися норм міжнародного права.

Існує ціла низка міжнародних організацій, що займаються проблемами міграції робочої сили: Комісія ООН з народонаселення, Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація з міграції (МОМ).

Докладніше про міжнародні організації з регулювання міжнародної міграції робочої сили йтиметься в темі 13.

Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну міграційну ситуацію в світі визначають насамперед головні імпортери робочої сили. Це США і Канада, країни-члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Республіка. У цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на спеціальні організації – національні служби імміграції при Міністерстві праці чи Міністерстві внутрішніх справ.

Інтеграційний рівень являє собою сукупність заходів групи країн відносно регулювання міграції робочої сили поміж країнами-учасниками інтеграційного об'єднання.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили на інтеграційному рівні здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил та контрактів, укладених поміж державами інтеграційного об'єднання. Воно зводиться головним чином до забезпечення безвізового пересування населення в межах інтеграційного об'єднання, створення спільних інформаційних систем відносно міграції робочої сили, вжиття спільних заходів відносно недопущення нелегальної імміграції з третіх країн. Інакше кажучи, регулювання міграції робочої сили на інтеграційному рівні покликане захистити спільний ринок робочої сили від небажаних іммігрантів.

Похожие статьи