Поделиться Поделиться

Європейська валютна система. Монетарна інтеграція ЄС

Римська угода 1957 р. про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), якому підписали шість країн - ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург, не передбачала створення єдиної валютної Європи, йшлося лише про координацію внутрішньої та зовнішньої монетарної політики і створення для цього консультативного органу - Валютного комітету. Проте з крахом Бреттон-Вудської валютної системи пошуки засобів підтримки валютної стабільності в Європі активізувалися.

У 1972 р. Рада міністрів ЄЕС прийняла рішення відносно обмеження амплітуди коливань валют країн співдружності, для чого центральні банки повинні були узгоджувати свої інтервенції на валютних ринках. Так виникла „європейська валютна змія", яка для валют країн-членів встановила „валютний коридор" з границями курсових коливань від +1,125% до +4,5% в різні роки. Коли курс певної національної валюти виходив за межі встановленого „коридору", центральний банк повинен був здійснювати інтервенції з метою його утримання в границях встановлених відхилень.

Механізм „валютної змії" проіснував до запровадження у 1979 р. Європейської валютної системи (ЄВС) - міжнародної регіональної валютної системи країн-членів ЄЕС. Метою ЄВС стало створення зони валютної стабільності в Європі і забезпечення на цій основі економічного зростання та конвергенції країн-членів, захист європейського економічного простору від дестабілізуючих зовнішніх шоків, а „Спільного ринку" - від експансії долара.

Базовими елементами ЄВС були.

- узгоджена підтримка ринкових курсів валют країн-членів на основі валютних інтервенцій: центральні банки за допомогою валютних інтервенцій повинні були утримувати курси валют в границях коливань ±2,25% (за винятком Великобританії, Іспанії та Італії, для яких межі „валютного коридору були розширені до ±6%);

- механізм кредитної допомоги країнам-учасницям ЄВС, які стикалися з фінансовими труднощами при підтримці валютного курсу, здійснюваної на двосторонній основі та за рахунок коштів Європейського фонду валютного співробітництва, ресурси якого складали відрахування від золотих і доларових запасів країн-учасниць;

- Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) - створений у 1973 р. з метою підготовки переходу до економічного та валютного союзу на основі координації монетарної політики центральних банків;

- спеціальна розрахункова валютна одиниця ЕКЮ - регіональна колективна резервна валюта країн-членів ЄВС, курс якої визначався на основі „кошика" валют її учасниць. Питома вага певної валюти у „кошику" була пропорційною частці країни у ВНП співтовариства та у взаємній торгівлі, а також її участі в механізмі фінансової допомоги. ЕКЮ не мала готівкової форми, а існувала у вигляді записів на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. ЕКЮ виконувала розрахункові і кредитні функції, слугувала індикатором відхилення ринкових курсів від паритетних значень. Одиниця ЕКЮ дорівнювала приблизно 1,3 долара США. Емісія ЕКЮ була забезпечена золото-доларовими запасами країн-учасниць, а її обсяг перевищував обсяг емісії СДР. Проіснувала до запровадження у 1999 р. євро.

Протягом 1980-х році. ЄВС функціонувала відносно стабільно. Однак внаслідок економічного спаду початку 1990-х році., возз'єднання Німеччини і девальвації німецької марки, що суттєво вплинула на загальну валютну стабільність, зростаючих відмін у темпах інфляції, що ускладнювали координацію економічної та фінансової політики європейських країн та деяких інших чинників у 1992-93 році. ЄВС охопила валютна криза. У 1993 р. центральними банками країн-учасниць ЄВС було прийняте рішення про розширення „валютного коридору" до ±15%. Лише наприкінці 1995 р. всі валюти (за винятком ірландського фунта) повернулися до колишніх границь ±2,25%. Деякі експерти вважали валютну кризу кризою конвергенції, деякі наголошували на несумісності фіксованих валютних курсів, абсолютної мобільності капіталу та монетарної незалежності. У будь-якому випадку криза довела, що ринковий механізм непрямої координації монетарної політики країн-учасниць є недостатнім, він потребує доповнення механізмами прямої координації, монетарної інтеграції.

Монетарна інтеграція - це процес координації грошово-кредитної та валютної політики, створення міждержавних валютно-кредитних та фінансових організацій, формування наднаціональних механізмів валютного регулювання.

Задовго до реальної монетарної інтеграції країн ЄС її економічна доцільність була обґрунтована Р. Манделлом у „ Теорії оптимальних валютних просторів" (1961 р.). Оптимальним валютним простором вважаються регіональні об'єднання, для яких витрати пристосування до зовнішніх шоків за умов фіксованого для країн-членів валютного курсу є меншими, ніж за гнучких обмінних курсів. РОЦІМанделлом та іншими економістами було з'ясовано, що створення валютного союзу доцільне для країн тих регіонів, в яких існує досить високий ступінь мобільності факторів виробництва, високою є питома вага експорту у ВВП країн-учасниць, а їх виробництво відрізняється широкою диверсифікацією. Країни ЄС в цілому відповідали цим вимогам.

Монетарну інтеграцію супроводжують витрати і вигоди.

До вигод монетарної інтеграції відносять:

- економію на трансакційних витратах платіжного обороту та обігу капіталів, пов'язаних з обміном національних валют та економію на витратах страхування від ризиків курсових втрат;

- підвищення прибутковості інвестиційних та інших комерційних проектів за рахунок виключення витрат, пов'язаних з коливаннями обмінних курсів;

- підвищення довіри до монетарної політики, зниження інфляційних очікувань і зменшення антиінфляційних витрат внаслідок вищого ступеня незалежності і меншого політичного впливу на діяльність центрального банку союзу;

- вищу ефективність інструментарію грошової політики у високо інтегрованому фінансовому просторі;

- покращення можливостей нейтралізації впливу асиметричних монетарних шоків через унеможливлення спекулятивних атак;

- підвищення цінової та загальної макроекономічної стабільності завдяки узгодженій монетарній політиці;

- зростання в межах єдиного валютного простору міжнародної торгівлі та міжнародних потоків капіталів.

До ризиків монетарної інтеграції слід віднести дестабілізуючі чинники, пов'язані з.

- одержанням різними країнами різної величини вигод від інтеграції;

- необхідністю узгодження національної стабілізаційної фіскальної політики з монетарною політикою валютного союзу;

- бюджетними дефіцитами окремих країн-членів, що становлять загрозу для монетарної політики співтовариства;

- недостатньою гармонізацією податкового законодавства, систем соціального забезпечення та ін.;

- відмовою від національної компетенції та обмеженням суверенітету національної економічної політики, що може провокувати політичний опір з боку окремих країн.

Підготовка до монетарної інтеграції Європи розпочалася у 1989 р. з прийняття „плану Делора", котрий передбачав координацію економічної і валютної політики країн ЄЄ, створення центрального банку ЄЄ та заміну національних валют єдиною валютою. На основі плану Делора наприкінці 1991 р. - початку 1992 р. була розроблена та підписана 12 країнами ЄЄ у Маастрихті (Нідерланди) угода про Європейський Союз.

Маастрихтська угода визначила три етапи формування валютно-економічного союзу.

Перший етап (1 липня 1990 р. - 31 грудня 1993 р.) - етап становлення економічного і валютного союзу ЄЄ - передбачав скасування всіх обмежень на вільний рух капіталу всередині ЄЄ, а також поміж ЄЄ та третіми країнами; визначення орієнтирів економічного розвитку країн-членів ЄЄ (цілі та показники антиінфляційної і бюджетної політики, стабільність курсів валют у відносинах поміж країнами ЄЄ).

Другий етап (1 січня 1994 р. - 31 грудня 1998 р.) - етап підготовки країн-членів до запровадження єдиної валюти - передбачав створення Європейського валютного інституту для технічної підготовки заснування Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), визначення правових, організаційних і матеріально-технічних передумов функціонування Європейського Центрального банку (ЄЦБ), реалізацію ряду заходів, спрямованих на гармонізацію національних законодавств, зменшення рівнів бюджетного дефіциту та державного боргу країн-учасниць та визначення країн, які відповідають маастрихтським критеріям валютного союзу:

- рівень інфляції не повинен перевищувати більше ніж на 1,5% її середнього рівня у трьох європейських країнах з найнижчим рівнем інфляції;

- рівень процентних ставок не повинен перевищувати більше ніж на 2% їх середній рівень у трьох європейських країнах з найнижчими ставками;

- коливання обмінного курсу валюти не повинні перевищувати встановленого в ЄС діапазону щонайменше протягом двох років;

- величина річного дефіциту бюджету не повинна перевищувати 3%;

- рівень акумульованого державного боргу не може перевищувати 60% від ВВП країни.

У травні 1998 р. були визначені країни монетарного союзу (11 з 15 країн ЄС): Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція.

Третій етап (1 січня 1999 р. - 2002 р.) - етап переходу до єдиної валюти:

- з 1 січня 1999 р. у безготівкових розрахунках було здійснено заміну ЕКЮ на євро у співвідношенні 1:1;

- розпочала свою діяльність Європейська система центральних банків (ЄСЦБ), яка стала інституційною основою монетарної інтеграції і забезпечувала формування та реалізацію єдиної монетарної політики ЄС, утримання офіційних резервів країн-членів та управління ними; санкціонування емісії євро. Основними інструментами реалізації монетарної політики ЄСЦБ виступають таргетування - встановлення цільових орієнтирів основних грошових агрегатів з метою контролю над інфляцією; встановлення границь коливань процентних ставок, у через те числі з метою їх вирівнювання по всій зоні євро; операції на відкритому ринку; встановлення мінімальних резервних вимог для банків країн-членів;

- 1 січня 2002 р. було випущено у паралельний з національними валютами країн-учасниць обіг банкноти і монети євро;

- з 1 липня 2002 р. національні валюти 11 країн були виключені з обігу, євро стала єдиною грошовою одиницею на території валютного союзу; поза зоною євро залишились Великобританія, Данія, Швеція, населення яких на референдумах не проголосувало за приєднання до євро.

Десятиліття, яке пройшло після створення Єврозони і запровадження євро, показало, що завдяки провідній позиції ЄС у світовому виробництві, міжнародній торгівлі та міжнародних фінансових операціях євро фактично став другою резервною валютою після долара. Частка євро у глобальних фінансах зросла в 2000-х році. до 25-30% [4]. Розширилося коло учасників Єврозони вже 17 економічно розвинених європейських країн відмовились від своїх національних валют на користь єдиної регіональної. Частка євро у валютних резервах країн, зорієнтованих на Єврозону, стабільно становить 50-60%, в інших державах світу - до 30% [5, 51].

До позитивних наслідків запровадження єдиної європейської валюти аналітики відносять зниження фінансових ризиків, пов'язаних з коливанням курсів валют, що сприяло розвитку інвестиційного простору серед країн ЄС; підвищення темпів зростання міжнародної торгівлі; зміцнення, підвищення гнучкості та ліквідності європейського фінансового ринку; зниження фінансових витрат внаслідок відсутності потреби в обміні однієї валюти на іншу, зменшення обсягів спекулятивної торгівлі за рахунок паритету цін у єврозоні; створення спільного економічного простору, у межах якого з'явилися нові можливості для розвитку національних економік. Поряд з позитивними ефектами країни отримали проблеми з використанням монетарних інструментів для вирішення макроекономічних завдань - стимулювання сукупного попиту, підвищення інвестиційної активності нейтралізації впливу циклічних коливань та ін., а також проблеми, пов'язані з дестабілізуючим впливом взаємозалежності економічних та фінансових систем країн-учасниць з різними рівнями розвитку.

З початком світової фінансової кризи позиції євро суттєво похитнулися: з 2008 р. його курс відносно долара набув стійкої тенденції до зниження. Головними причинами послаблення євро стали випереджаючі порівняно з Євро-союзом темпи розвитку економіки США і країн Азії [6] та гостра боргова криза в окремих країнах ЄС - Греції, Португалії, Італії, Бельгії, Ірландії. Кредитні рейтинги цих країн останнім часом суттєво погіршилися, і причиною погіршення став дефіцит бюджету та значний державний борг. У безпечній зоні дефіциту бюджету, котрий не перевищує 3% ВВП, перебувають лише Угорщина, Польща та Болгарія. Найбільший дефіцит спостерігається в Ірландії -16,8% від ВВП, Греції та Франції - близько 10%. На межі ризику загострення економічних проблем перебувають Бельгія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Португалія, дефіцит бюджету яких перевищує 5% від ВВП. За показником державного боргу до групи ризику увійшли Австрія, Бельгія, Італія, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Угорщина, Франція, Греція, Ірландія - їх державний борг перевищує 60% ВВП. При цьому у Бельгії, Італії, Греції рівень державного боргу у 2009 р. був на рівні чи перевищував 100% ВВП [7].

Вихід з кризи експерти вбачають у розробці та реалізації загальної антикризової економічної політики Євросоюзу. Поки що уряди окремих країн намагалися самостійно шукати засоби підтримки національних економік, що призвело до поглиблення фінансово-економічної кризи, а Євросоюз почав втрачати керованість і здатність до координації дій. Світова економічна криза показала, що взаємодія в інтегрованому європейському валютному просторі потребує подальшого вдосконалення і посилення механізмів її регулювання.

Висновки

Історично першою світовою валютною системою була система золотого стандарту, в якій роль всезагального еквіваленту виконувало золото, валютні паритети визначалися на основі золотого вмісту валют, країни забезпечували конвертованість національних валют у золото, яке вільно експортувалося й імпортувалося. Врегулювання за рахунок зміни золотих резервів дефіцитів і активів платіжних балансів за одночасної стабільності валютних курсів становили головну перевагу системи золотого стандарту. Недоліком системи була залежність внутрішньої макроекономічної стабільності від переливів золота.

Бреттон-Вудська валютна система ґрунтувалася на золотодоларовому стандарті, фіксованих паритетах і обмінних курсах валют та міждержавному валютному регулюванні, яке забезпечував створений Міжнародний валютний фонд. На відміну від системи золотого стандарту, Бреттон-Вудська система не мала вбудованого механізму автоматичного врегулювання платіжних балансів. їх збалансування задля підтримки стабільності валютних курсів здійснювалося за рахунок офіційних резервів, продажу золота та кредитів МВФ.

Сучасна Ямайська валютна система не має жорстких правил функціонування: країни можуть обрати будь-котрий режим валютного курсу, однак при цьому вони повинні підтримувати його стабільність - здійснювати валютні інтервенції для зменшення коливань валютних курсів, особливо короткострокових і спекулятивних, враховувати в своїй політиці інтервенцій інтереси партнерів, передусім тих, у валюті яких дані інтервенції здійснюються. Незважаючи на численні проблеми, Ямайська валютна система дозволила зберегти міжнародний валютний порядок у досить складному контексті світових економічних криз останньої чверті XX - початку XXI ст.

Створення регіональної Європейської валютної системи переслідувало мету забезпечення валютної стабільності в Європі, захисту європейського економічного простору від дестабілізуючих зовнішніх шоків, а спільного ринку країн ЄС - від експансії долара. ЄВС пройшла шлях розвитку від узгодженої підтримки валютних курсів до монетарної інтеграції - системної координації грошово-кредитної та валютної політики, створення міждержавних валютно-кредитних та фінансових організацій, формування наднаціональних механізмів валютного регулювання. Хоча взаємодія в інтегрованому європейському валютному просторі виявила чимало проблем, за десятиріччя свого існування євро перетворилося на другу після долара США світову резервну валюту.

← Предыдущая страница | Следующая страница →