Поделиться Поделиться

Теорія суспільного вибору

Теорія суспільного вибору (public choice theory) стала одним із основних напрямків досліджень, пов'язаних з використанням методології неокласичного аналізу стосовно інституційної системи. Вона зародилася у 60-х роках минулого століття як галузь економічної науки, що вивчає питання оподаткування та державних витрат у контексті надання соціальних благ. Згодом її межі значно розширилися і нині вона трактується як теорія економічної політики.

Попередниками теорії суспільного вибору вважаються представники італійської школи державних фінансів кінця XIX ст. Панталеоні, Маццола, де Вітті та інші, шведські дослідники початку XX ст. Віксель і Ліндаль, які першочергову увагу приділяли політичним процесам, що забезпечували б визначення державної бюджетної політики. Появу терміну "суспільний вибір" пов'язують з публікаціями у 1948 році шотландського економіста Блека про правління більшості.

Безпосередній імпульс її розвитку надали дослідження 30-40-х років таких відомих дослідників, як Бергсон, Шумпетер, Самуельсон, які розробляли концепцію економіки добробуту. А фундатором теорії суспільного вибору справедливо вважається американський дослідник Б'юкенен. Великий вклад в її розробку вніс також Ерроу.

Джеймс Б'юкенен

Джеймс МакДжил Б'юкенен (нар. 1919) закінчив педагогічний коледж, потім Теннесійський університеті. Під час Другої світової війни він воював з японцями у Тихому океані. Після демобілізації вивчав економіку у Чиказькому університеті під керівництвом Ф. Найта, де у 1948 році й одержав докторський ступінь. В 1950 році він став професором економіки в університеті Теннесі, потім деканом економічного факультету у Флоридському університеті, працював також в університеті Віргінії.

У 1957 році Б'юкенен заснував Центр досліджень з політичної економії імені Томаса Джеферсона, а у 1969 році - Центр вивчення суспільного вибору в університеті Джорджа Мейсона (штат Віргінія). Б'юкенен автор багатьох праць: "Теорія тиску і політична економія" (I960), "Формула згоди: логічні засади конституційної демократії" (1962), "Вартість і вибір: політичні додатки економіки" (1972), "Межі свободи: поміж анархією і Левіафаном" (1975), "Демократія у дефіциті" (1977), "Влада податків" (1980), "Свобода, ринок і держава: політична економія у 1980-х" (1985), "Політична економія держави загального добробуту" (1988) та багато інших.

У своїх працях розглядав проблеми теорії "суспільного вибору", демократії за умов бюджетного дефіциту, політико-юридичних основ теорії прийняття рішень. У 1986 році став Нобелівським лауреатом "за розвиток теорії прийняття рішень у галузях економіки та політики, а також політичних теорій, що демонструють обмежену роль уряду в економіці".

Б'юкенен при створенні теорії суспільного вибору став першим дослідником, котрий обрав цілком новий напрям економічного аналізу - неринкові рішення, що тісно пов'язало його з неоінституціональним напрямом. Перша його праця на цю тему "Чиста теорія суспільних фінансів: запропонований підхід" була опублікована також в 1949 році.

Вивчення "суспільного вибору" зосередилося в університеті штату Віргінія, де в 1969 році Б'юкенен з Таллоком створили Центр вивчення суспільного вибору, котрий перетворився у ядро віргінської школи політичної економії. Ознакою школи було застосуванням методів математичного аналізу до нетрадиційних сфер дослідження, насамперед політики. З цього приводу Б'юкенен писав: "Суспільний вибір - це погляд на політику, котрий виникає внаслідок розповсюдження застосування інструментів та методів економіста на колективні чи неринкові відносини". У зв'язку із цим теорія суспільного вибору має нині й іншу назву - нова політична економія.

За уявленнями Б'юкенена, теорія суспільного вибору витікає з двох методологічних посилок. Перша полягає у через те, що кожен індивід переслідує власні інтереси, тобто є за виразом А. Сміта "людиною економічною" і егоїстичною; друга - це трактування політичного процесу, за допомогою якого "людина економічна" реалізує свої інтереси через процес обміну. Осмислити політичний процес як взаємовигідний для "людини економічно" обмін дозволяє індивідуалізм, якому в теорії суспільного вибору і надається вирішальне значення.

Таким чином, дослідник виділив три найважливіших елементи, на яких базується теорія суспільного вибору:

- методологічний індивідуалізм;

- концепція "людини економічної";

- концепція політики як обміну.

Ідеальними вважаються такі політичні інститути і процеси, які подібно до конкурентного ринку, дозволяють переслідувати індивідуальні інтереси, водночас забезпечуючи й суспільні інтереси.

Б'юкенен наголошує, що інтересом індивідів у суспільному виборі є індивідуальні та суспільні блага із зовнішніми ефектами, надання яких через ринок виявляється згідно закону Парето менш ефективним, ніж завдяки через те чи іншому політичного процесу (певним діям держави). Водночас дослідник розглядає державу насамперед засобом реалізації суспільної згоди, вироблення правил, які забезпечують соціальну взаємодію з вигодою для кожного, а не як простого постачальника соціальних благ і коректувальника "провалів" ринку.

Підхід до політики як до взаємовигідного обміну не означає, що поміж політичним ринком і ринком приватних благ відсутня різниця. Б'юкенен доводить, що ефективність ринку приватних благ зростає з підвищенням рівня конкуренції, тобто збільшення кількості його учасників, а політичний ринок від збільшення учасників ефективність втрачає. Любе політичне рішення буде парето-ефективним, коли проти нього ніхто не заперечує, однак зі зростанням числа учасників процесу ймовірність одностайності невмолимо наближається до нуля.

Розглядаючи відмінності поміж ринками індивідуальних (споживчий ринок) та соціальних благ (політичний ринок), Б'юкенен вводить поняття "якості вибору". Він доводить, що "якість вибору" на споживчому ринку майже непомітна, оскільки люди завжди впевнені, що одержать куплене благо. На ньому покупець може обирати поміж багатьма різновидами одного блага, купувати різні блага у найрізноманітніших варіаціях одночасно.

На політичному ринку соціальних благ завжди складніше, адже при голосуванні за кандидата, котрий обіцяє підвищити пенсії та відремонтувати дороги, дані блага не гарантовані навіть у випадку перемоги цього кандидата на виборах. Через те політичний вибір здійснюється із дуже обмеженого набору взаємовиключних альтернатив. Виходячи з цього, Б'юкенен робить висновок, що варто надавати перевагу приватному ринку перед державою скрізь, де це можливо.

Однак як бути в ситуації, коли приватний ринок працює вкрай неефективно? Американський вчений запропонував для цього випадку теорію "конституційної економіки", яка передбачає виконання двох умов:

- всі індивіди повинні бути учасниками одного й того ж контракту (угоди). Така громадська угода й була визначена як "конституція", тобто основна угода;

- ця угода всіма індивідами повинна укладатися одноголосно.

Коли згода у суспільстві стосовно "конституційної угоди" не досягається, чи порушується, то такому суспільству буде загрожувати анархія. А страх перед хаосом також впливає на рішення індивіда дотримуватися конституційних правил.

У випадку, коли відсутня одностайність політичного рішення, виникає дві проблеми, по-перше, деякі члени суспільства будуть змушені діяти всупереч своїм інтересам; по-друге, виникає своєрідна "нескінченна регресія", тобто повернення до початкового стану зі спробами добитися одностайності (визначення правил голосування, переголосування, перерахунок голосів тощо).

Б'юкенен бачить принципову різницю поміж двома стадіями політичного процесу: розробкою правил (конституційна) і грою за ними (постконституційна). Згідно розрізняються і функції та роль держави, згідно чого дослідник виділяє "державу-виробника" (поставляє суспільству неринкові соціальні блага) та "державу-захисника" (забезпечує гру за конституційними правилами). Ідеальний суспільний лад, на думку вченого, відповідає таким вимогам:

- однаковий підхід до усіх на конституційній стадії. При цьому правило одностайності служить захистом індивідуальних прав і забезпечувати повну рівність;

- дії на постконституційній стадії політичного процесу ефективно обмежені правилами, що вироблені на конституційній стадії. Це стосується всіх, як пересічних громадян, так і обраних народом у всі органи влади;

- існує принципова різниця поміж діями, здійсненими у рамках конституційних правил, і змінами самих цих правил. Зміни можливі тільки на конституційній і у ідеалі побудовані на одностайності.

На думку Б'юкенена, у тій мірі, у якій країна відповідає цим трьом вимогам, вона може вважатися конституційною демократією, чиї інститути володіють властивими контракціонізму нормативними якостями.

У своїй Нобелівській лекції Б'юкенен у лаконічній формі відобразив своє творче кредо: "За своїми фундаментальними переконаннями я зостаюсь індивідуалістом, конституціоналістом, контракціоністом, демократом (усі дані слова, по суті, означають для мене одне й те ж), а фахово я - економіст".

Кеннет Ерроу

Економістом-дослідником, котрий мас відношення до теорії суспільного вибору справедливо вважається Кеннет Ерроу (нар. 1921), Нобелівський лауреат 1972 року. Саме він разом з шотландцем Блеком вперше спробував застосувати методи економічного аналізу до політичних процесів. В його праці "Соціальний вибір та індивідуальні цінності" (1951), яка викликала у відповідний час великий резонанс, проводилася аналогія поміж державою та окремою особою і заперечувалися головні висновки теорії суспільного вибору стосовно економічної ролі держави.

Ерроу народився у Нью-Йорку, закінчив місцевий Сіті-коледж, а згодом Колумбійський університет. Приймав участь у Другій світовій війні, після якої працював професором економіки у Стенфордському (Каліфорнія) та Гарвардському університетах.

Ерроу відомий насамперед як критик ідеї "суспільного вибору". У названій праці він вивів "теорему Ерроу", у якій доводить неможливість прийняття суспільством "колективного" рішення про власні пріоритети із врахуванням індивідуальних пріоритетів.

Дослідження вченого присвячені також економічному розвиткові, проблемам розподілу та взаємовідносин ринку і держави. Серед його наукових досягнень - модель загальної економічної рівноваги, побудована ним спільно із Ж. Дебре; теорія оптимальних запасів (нагромадження); теорія невизначеності (прийняття рішень у ситуації неповної інформації).

Серед праць К. Ерроу, окрім згаданої книги, потрібно виділити також "Існування рівноваги для конкурентної економіки" (1954), "Заміна капіталу працею і економічна ефективність" (1961), "Державні Інвестиції, норми прибутку і оптимальна податкова політика" (1970), "Нариси з теорії ризику" (1971), "Дослідження з розподілу ресурсів" (1977), "Межі організації" (1974) та деякі інші.

Нобелівську премію з економіки Кеннет Ерроу одержав спільно з Дж. Гіксом "за новаторський внесок у загальну теорію рівноваги і теорію добробуту".

← Предыдущая страница | Следующая страница →