Поделиться Поделиться

Теорія агентських відносин

У сучасній економічній літературі теорія агентських відносин - частина економічної теорії трансакційних витрат. І хоча цю теорію у цілому застосовують у процесі аналізу ієрархічних відносин, її використання охоплює всі форми обміну. Агентські відносини встановлюють, коли певний поручитель делегує деякі права (наприклад, право використання ресурсу) певному агентові, котрий зобов'язаний згідно з формальним чи неформальним контрактом представляти інтереси поручителя в обмін на винагороду. Для економічних процесів властиві такі агентські відносини: землевласник і орендатор; акціонери і менеджери корпорацій; працівники та менеджери у фірмах, які керують трудовим колективом; пацієнти і лікарі; виборці та народні представники у демократичному суспільстві; керівництво галузевих міністерств і директори заводів державної форми власності та ін.

М. Дженсен вирізняє напрями розвитку теорії агентських відносин в економічній літературі. Один із них відображає відносини поміж поручителем і агентом (більш математизовані дослідження), інший ґрунтується на ідеях позитивної теорії агентських відносин (емпіричніші дослідження). Неоінституціональна економічна теорія пов'язана насамперед із літературою з позитивної теорії агентських відносин, котра "випливає з передумови, що змінні, на яких роблять акцент у літературі, присвяченій вивченню питання відносин поміж поручителем і агентом, малозначущі для розуміння явища, що спостерігається, у порівнянні з більш цінними даними про інформаційні витрати, інші аспекти зовнішнього середовища і методи нагляду та заставних гарантій".

Засновниками теорії агентських відносин стали У. Берлі та Г. Мінз, які також у 30-х роках XX ст. сформували її головні положення. Головним питанням їх аналізу була проблема відокремлення власності та контролю. У книзі "Сучасні корпорації і приватна власність" (1933) учені розглянули теорію "принципал-агента". Згідно до їх підходу принципал (поручитель) - власник, агент - довірена особа (управляючий).

Принципал - суб'єкт, котрий встановлює норми, обмеження та правила діяльності. Він розробляє інституціональну матрицю - сукупність основних економічних, соціальних, правових норм для агента, і той має діяти тільки в її межах. Принципал, як саморегулювальний суб'єкт, може здійснювати низку важливих операцій, зокрема: встановлення правил ведення господарської діяльності; контроль за дотриманням правил організації; застосування санкції під час порушення правил і норм; розробка процедури вирішення конфліктних питань поміж членами організації та певною організацією й іншими суб'єктами; прийняття рішень про внесення змін у чинні правила та норми; створення нових структур і надання їм відповідних повноважень; установлення і застосування заохочень та нагород за дотримання правил, норм і технологій.

Агент - суб'єкт, котрий унаслідок специфічного власного економічного становища має здійснювати господарську діяльність в межах правил, установлених принципалом. Агент перебуває у відносинах субординації з принципалом, дотримується встановлених норм і правил. У разі відхилення від них до агента застосовують певні санкції.

У 30-ті роки XX ст., коли У. Берлі та Г. Мінз аналізували проблему відокремлення власності та контролю, тільки 11 % фірм у США контролювали власники великого капіталу. Основними причинами такого становища були розвиток акціонерних товариств, укрупнення виробництва, фінансування, яке здійснювали багато власників. Відокремлення власності від поточного контролю у великих корпораціях зумовлює виникнення конфлікту поміж інтересами власників та управлінців. Мета першого полягає в максимізації прибутку, а другого передбачає максималізацію доходу; спокійне існування; престиж, розкіш і витрати на особисті інтереси; професійний інтерес, відповідне резюме для можливостей подальшої кар'єри.

Процес відокремлення власності від контролю і поява зазначеної проблеми зумовлені поділом власності на такі рівні: володіння, що реалізується шляхом купівлі-продажу акцій і отримання компанії, організація використання власності і контроль за її здійсненням. Причому за власником компанії залишається функція володіння, а за управлінцем (особливо верхнього рівня) - функція розпорядження.

У процесі функціонування та розвитку фірми конфлікт поміж інтересами власників і менеджерів поглиблюється унаслідок асиметрії інформації, спричиненої різною інформованістю про поточні справи. Управлінець (агент) перебуває ближче до виробництва, розв'язує його проблеми і має більшу інформацію стосовно становища та справ фірми. Зрозуміло, це твердження справедливе і відносно власних дій, можливостей і переваг агентів. Тобто придбання необхідного обсягу інформації коштує для них значно дешевше, ніж принципалу.

Проте очевидно, що можлива різна поінформованість принципала й агента (вже на користь першого) стосовно стратегії майбутнього розвитку фірми.

З погляду власника контроль за діяльністю менеджерів зменшує опортуністичну поведінку управлінців. До найефективніших методів контролю і стимулювання такої поведінки менеджерів, яка б задовольняла інтереси власників, відносять:

1) діяльність ради директорів (спостережної ради). Проте їй перешкоджає, можливість конфлікту інтересів усередині ради директорів і недостатня інформація про рішення менеджерів та їх наслідки;

2) думка загальних зборів акціонерів. На них практикують звіти управлінців і виносять рішення про їх заміну. Проте даний метод малоефективний за значної чисельності акціонерів і нерегулярності зборів;

3) загроза банкрутства фірми, що може призвести до примусової зміни керівництва;

4) загроза об'єднання чи поглинання. Зменшення прибутку унаслідок недобросовісного чи недостатньо ефективного управління фірмою зумовлює зниження вартості її акцій, що полегшує їх скупку іншою фірмою;

5) конкуренція на робочому місці. її створення передбачає укладання з управлінцями контракту, за яким сума грошової винагороди встановлюється залежно від співвідношення результатів його роботи з результатами роботи менеджерів інших підрозділів;

6) грошові заохочення управлінців. Вони можливі у вигляді грошових виплат за досягнення менеджером поставлених власником цілей чи пакетів акцій з метою перетворення власника-розпорядника на власника-володаря;

7) репутація менеджера. Звільнення недобросовісного менеджера впливає на його майбутню репутацію на ринку праці: зменшується його цінність на ринку управлінців і ускладнюється можливість отримання відповідної посади в іншій компанії.

Таким чином, у теорії агентських відносин У. Берлі та Г. Мінза сутність поняття "фірма" визначають як складне економічне утворення з великим різновидом цілей, що пов'язано з ускладненням становища суб'єктів власності, а таким чином, можливістю виникнення конфліктів у межах фірми.

Послідовники даної теорії звернули особливу увагу на питання про заходи, спрямовані на те, щоби поведінка агентів (найманих менеджерів) у найменшій мірі відхилялася від інтересів принципалів (власників). Діючи раціонально, принципали завчасно враховуватимуть опортуністичну поведінку управлінців і використовуватимуть захисні заходи проти неї в контрактних умовах. Звичайно, на практиці контракт не є універсальним засобом для розв'язання усіх проблем стосовно відносин агент-принципал. Часто агенти, здійснюючи великі витрати, пов'язані з приведенням до виконання контракту і визначенням своїх характеристик та результатів діяльності, ухиляються від виконання контрактних зобов'язань чи поводяться опортуністично.

Інституціоналісти вважають, що опортуністична поведінка вищих за рангом менеджерів може виявлятися у двох формах:

1) Fraud (обман, шахрайство, підробка) - зловмисна поведінка вищих за рангом менеджерів, яка призводить до втрат фірми. До них відносять: відчуження активів фірми; перекидання ресурсів на іншу фірму, коли дивіденди основної фірми дорівнюють нулю чи 1 грн, а група менеджерів в іншій фірмі отримує великі прибутки. Класичний fraud в українській та російській економіках - фінансові піраміди;

2) Non-fraud - незловмисна поведінка вищих за рангом менеджерів, що спричинює значні втрати фірми - надмірні ризики, не враховані менеджером, зловживання на робочому місці (розкішні офіси, прийоми, машини), прийняття договірних довготермінових проектів апарату управління, що передбачає створення нових відділів, філіалів фірми.

У спільній праці У. Меклінга і М. Дженсена "Теорія фірми, поведінки менеджерів, витрати агентства і структура власності" (1976) визначено три групи зовнішніх чинників, що обмежують опортуністичну поведінку менеджерів корпорацій:

1) конкуренція на ринку капіталу. Ринок сам дає змогу власникам частки капіталу оцінювати ефективність певної корпорації майже за нульових витрат. Фондовий ринок примушує всіх учасників постійно оцінювати котирування своїх акцій. Дані про вартість акцій чи капіталізацію фірми постійно опубліковують у діловій пресі, що дає можливість відстежувати їх динаміку. У спеціальних аналітичних статтях увагу звертають на фірми, рейтинг яких зростає, а яких - зменшується. Друкується також і інша інформація, наприклад огляди. Таким чином, організований фондовий ринок є для власників незначних часток капіталу майже безкоштовною системою сигналів про те, купувати чи продавати акції певної фірми, а поведінка власників акцій впливає на поведінку менеджерів;

2) опортуністичній поведінці менеджерів перешкоджає ринок їх послуг - відокремлений сектор на ринку праці. За достатньої прозорості системи завжди відомі винагороди менеджерів, а також і результати діяльності очолюваних ними корпорацій. Рада директорів корпорації з урахуванням її специфіки може встановлювати рівноважну ціну за послуги вищого менеджменту однакової якості. Ринок послуг примушує менеджерів поводитися менш опортуністично, тобто розподіляти більше засобів у дивіденди та капіталізацію корпорації;

3) конкуренція поміж командами менеджерів, що виявляється у поглинанні і об'єднанні фірм. Тривала без ефективна діяльність фірми знижує її капіталізацію, і згідно робить дешевшими акції. У зв'язку з цим стає більш легким і вірогіднішим поглинання фірми. У такій організації менеджери вже непотрібні і навряд чи вони зможуть згідно запропонувати свої послуги на ринку праці. Таким чином, конкуренція поміж командами менеджерів примушує їх поводитися менш опортуністично.

Організатори корпорацій традиційно враховують такі чинники поряд з іншими під час визначення витрат на формування корпорації. До них відносять витрати самообмеження, оцінювання майбутніх витрат, що зумовлено тими контрактними зобов'язаннями, які взяв на себе організатор корпорації.

Також одна серйозна проблема принципала-агента полягає у загрозі маніпулювання поведінкою принципала з боку агента у процесі виконання ним доручень і розпоряджень угоди. Унаслідок асиметричності інформації та великих витрат, пов'язаних із контролем діяльності агента, можливе введення принципала в оману.

Починаючи з певного рівня, гранична норма віддачі від ресурсів, вкладених у отримання опортуністичної поведінки, зменшується, і в більшості випадків намагання повністю позбутися опортуністичної поведінки агентів виявляються безуспішними. Через те результати діяльності агента іноді визначають у цілому. Як правило, враховують тільки зовнішні, явні результати - показники досягнень діяльності фірми.

У практичній діяльності агента, незважаючи на прийняте під час підписання контракту про наймання зобов'язання, не задовольняють деякі фіксовані рівні корисності. Зазвичай для нього властива опортуністична поведінка і намагання максимізувати свою корисність. Така поведінка агента можлива за умови володіння ним унікальною інформацією, що сприяє його становленню як монополіста. Розуміння своєї інформаційної переваги часто спонукає агента корегувати принципи, дані принципалом, у напрямі збільшення власної вигоди.

У сучасній економічній літературі інституціоналісти вирізняють такі варіанти розв'язання проблеми принципал агент:

1) змагання агентів - їх конкуренція забезпечує взаємний контроль над діями один одного;

2) участь агентів у результатах спільної діяльності. Наприклад, застосування різноманітних форм участі персоналу і насамперед безпосередньо топ-менеджерів у прибутках фірми, різні форми участі в акціонерному капіталі, зокрема в системі опціонів;

3) формування фірми, як коаліції агентів, котрі по черзі здійснюють функції принципала. Агент тимчасово займає найліпшу позицію у сфері інформаційних потоків і має змогу акумулювати інформацію. Він діє як принципал. У такому разі проблему принципал-агент дозволяється розв'язати на основі "золотого правила", за яким принципал має винагороджувати агентів згідно до їх вкладу в загальний результат, а агент - добросовісно виконувати завдання принципала.

Різноманітність варіантів вирішення проблеми принципал-агент зумовлюють альтернативні моделі внутрішньої структури організацій:

- унітарна (У-структура) - з максимальною концентрацією владних відносин;

- холдингова (Х-структура) - з максимальною децентралізацією контролю над агентами;

- мультидивізійна (М-структура) - синтез унітарної та холдингової структур;

- змішана (3-структура) - поєднання різних принципів контролю в тих чи інших підрозділах фірми.

Інституціоналісти, за винятком фізичних обмежень, пов'язаних із рідкісністю ресурсів, і технологічних, що відображають рівень знань і практичної майстерності, міру майстерності агентів під час перетворення висхідних ресурсів у кінцеву продукцію, вводять також один тип обмежень. Він обумовлений інституціональною системою суспільства, яка звужує поле індивідуального вибору, тобто це інституціональні обмеження. До них відносять: великі трансакційні витрати, нечітко сформульовані права власності, ненадійні контракти, високі ризики і невизначеність. Інституціоналісти зважають на такі поведінкові передумови: обмеження раціональності й опортуністичної поведінки. Знання, які здобуває суб'єкт, завжди неповні та відносні. Навіть в умовах активного втілення і використання ІТ-технологій здійснення аналітичних і логічних операцій потребує уваги і зусиль, а рахункові і прогностичні здібності індивідів, що становлять персонал фірми, не безмежні. Таким чином, отримання й опрацювання інформації, а головне - генерація на їх основі знань - високовитратний процес. Ним зумовлені дії агентів відносно вибору на практиці оптимальних рішень. Проте знайти їх важко і часто агенти звертають особливу увагу на ті, які внаслідок обмеженої інформації виявляються не найбільш прийнятними. Тут раціональність агентів виражається у намаганні економити не лише матеріальні витрати, проте й власні інтелектуальні зусилля. За інших рівних умов переважатимуть рішення, пов'язані з висуванням менших вимог до прогностичності й аналітичних спроможностей агентів.

Під час інтенсивної диверсифікації, кастомізації виробництва потреба адаптації до складних глобальних процесів (створення підприємницьких мереж, стратегічних альянсів, поява кластерів глобальних фірм), розширення інтерактивних взаємовідносин з іншими агентами поле обмеженості інформації для агентів розширюється. Фірми "споживають" і "виробляють" її у зростаючому обсязі. Інформація стає технічно досконалішою й економити на її витратах уже неможливо, та й невигідно. У фінансових інститутів вони становлять майже 60 %.

Порівняно з індустріальною економікою становище суттєво ускладнюється в умовах нової інформаційної економіки, для якої характерне домінуюче значення інформації як економічного ресурсу. Необхідність і уміння визначати ту інформацію, з якою фірмі доводиться постійно працювати (кон'юнктурні параметри фінансового ринку, ринку конкретного ресурсу, ринку кінцевого продукту і послуг та ін.), стають очевидними. Залежно від міри спроможності успішно здійснити дані вимоги вибір може бути більш чи менш раціональним і наближеним до оптимального. Прийняття рішень фірми в умовах достатньої інформації про зовнішнє середовище і трансформація їх згідно до внутрішнього середовища ґрунтуються на мінімально обмеженій раціональності. Наприклад, великі фірми, котрі мають власні внутрішні корпоративні інформаційні системи (Інтернет), володіють більшими перевагами, ніж підприємства, де даної системи немає. У такому разі обмежену раціональність організації дозволяється трактувати як максимальну. її потрібно розглядати відносно дій, які приймають, до економічної поведінки і вибору фірми, а не стосовно агента. Оцінювання раціональності дій агента має випливати із зіставлення з альтернативами, здійсненими на практиці, а не з ідеальними конструкціями.

Варіантність обмеженої раціональності дій фірми свідчить про її економічну свободу, самостійність, рівень господарських ризиків, конкурентоспроможність і ефективність. Мінімальна обмежена раціональність діяльності підприємства відображає його більшу економічну незалежність, самостійність в ухваленні рішень, які в умовах одержання достатньої інформації гіпотетично передбачають меншу можливість ризику фірми. У такому разі організація не тільки зберігає, проте й підвищує ефективність і конкурентоспроможність (цьому сприяє надання детальної інформації про дії конкурентів).

Іншою важливою передумовою, на якій ґрунтується інституціональна теорія, є опортуністична поведінка. За О. Вільямсоном, прагнення до власного інтересу може призвести навіть до віроломства, включаючи будь-які форми порушення зобов'язань, наприклад, невиконання умов контракту. Індивіди завжди намагаються максимізувати корисність і можуть поводитися опортуністично, приміром, зловживати своїм монопольним становищем відносно якості вироблених благ та їх асортименту, що дає їм змогу отримувати надприбуток. Значна частина інститутів, насамперед правових (законів, норм), а також традицій, звичаїв спрямована на зменшення негативних наслідків обмеженої раціональності й опортуністичної поведінки агентів. Проте поряд із цим виникають трансакційні витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів. Теорія агентських відносин розкриває сутність складної взаємодії відносин поміж принципалом і агентом.

← Предыдущая страница | Следующая страница →